Тема 1. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна
Релігієзнавство являє собою комплекс суспільних наук, об´єктом вивчення котрих є релігія. Кожна з цих наукових дисциплін, виходячи з специфіки свого предмета, розглядає ту чи іншу сторону цього складного явища, що дозволяє в рамках релігієзнавства представити його цілісну картину. Таким чином слід наголосити, що об´єкт і предмет релігієзнавства співпадають: це – закономірності становлення та розвитку релігії, її роль у житті суспільства та індивіда.
До структури релігієзнавства насамперед входять такі науки:
Філософія релігії, що вивчає загальне призначення релігії, найбільш загальні закономірності її виникнення і розвитку, роль у становленні цивілізації, того чи іншого типу людської спільності.
Соціологія релігії, що вивчає роль та функції релігії в житті того чи іншого суспільства, взаємозв´язок і взаємний вплив релігії, різноманітних соціальних інститутів, суспільних процесів тощо.
Психологія релігії, що вивчає взаємозв´язок та взаємну залежність релігії і психічного, внутрішнього, емоційного світу особистості або суспільної групи.
Політологія релігії, що вивчає взаємний вплив політики та релігії, її взаємовідносини з різними політичними інститутами.
Історія релігії, що вивчає розвиток цього явища в часі, або релігію та пов´язані з нею процеси на якомусь історичному етапі.
Географія релігії, що вивчає розвиток релігії в просторі, поширення тих чи інших релігій в різних регіонах.
Серед наук, що вивчають релігію, слід назвати також культурологію і правознавство, які розглядають взаємозв´язок культури й релігії, а також правову базу функціонування релігійних організацій та різноманітних культів.
Слід підкреслити, що релігієзнавча проблематика може вивчатися й іншими науками. Говорячи про методи релігієзнавства, відзначимо, що вони співпадають з методами інших наук. Це перш за все єдність історичного та теоретичного підходів у вивченні релігії, а також весь арсенал методів, які використовують сучасні науки. Мова тут йде про теоретичні методи, як філософські (наприклад, діалектико – матеріалістичний метод), так і загальнонаукові (індукція, дедукція, порівняльний метод тощо). Разом з тим в релігієзнавстві активно використовуються й практичні, емпіричні методи (наприклад, різноманітні соціальні дослідження).
Категоріальний апарат релігієзнавства значною мірою співпадає з категоріями тих наук, які входять в його структуру. Категорії релігієзнавства віддзеркалюють ті чи інші сторони функціонування релігії, компоненти її структури, широко використовують терміни з релігійного лексікону: найменування релігій, обрядів і т. ін.
Наприклад, можна назвати такі категорії релігієзнавства: “релігія“, “культ”, “церква”, “конфесія” тощо.
Зазначимо, що релігієзнавство вивчає закономірності становлення, функціонування, розвитку релігії та релігійного життя.
Аналізуючи функції релігієзнавства, котрі, по суті, не відрізняються від функцій інших наук, треба підкреслити їх особливий зміст, зумовлений своєрідністю виучуваного об´єкта. Ці функції такі: пізнавальна, теоретико-методологічна, практична, прогнозуюча, виховна, яка, зокрема, передбачає формування віротерпимості, міжконфесійної толерантності.
Отже можна сказати, що релігієзнавство є важливою навчальною дисципліною, яка займає цілком певне місце серед навчальних дисциплін гуманітарного циклу.
Основні принципи релігієзнавства − це науковість, об’єктивність, історизм, деідигологізація та політкоректність.
Предметом релігієзнавства є з’ясування суті, змісту та історії, становлення як релігії в загалом, та її окремих віросповідних форм, ролі релігії та церкви в житті людини і суспільства. Основні завдання вивчення дисципліни такі: - Дати певний обсяг знань стосовно релігії взагалі та загально охарактеризувати ті окремі релігії, як особливо впливами на цивілізаційну еволюцію людства; - Показати місце та роль релігії в системі культурних цінностей, в становленні державності та суспільних форм; - Простежити релігійну ситуацію в минулому та сучасному з означенням тенденцій і перспектив її розвитку; - Розкрити проблему свободи совісті та віросповідання в теоретичному і практичному вирішенні; - Окреслити зв’язок релігії з економікою та підприємництвом; - Сприяти формуванню релігійно розвинених людей, виробленню у молоді високих духовних запитів. Релігієзнавство зароджується ще в глибоку давнину. Вже в античні часи робилися спроби вивчити і зрозуміти релігію як таку. До перших релігієзнавств можна умовно віднести: грецького філософа Ксенофана Колофоннського (570 – 478 р.р. до н.е.), римського історика Флавія (37 – після 100 р.р. Н.Е.), індійського імператора Акбара (1542 - 1605), ісламського філософа Аверроеса (1126 - 1198) та ін. Одним із родоначальників релігієзнавства як окремої галузі знань був англійський дослідник Едвард Тейлор (1832 – 1917), який у своїй праці „Первісна культура” описав природу релігії та її еволюцію. Плідно працювали в цій царині також Герберт Спенсер (1820 - 1903), Джон Леббок (1834 - 1913), Джеймс Фрезер (1845 - 1941), та ін. Хоч релігієзнавство разом із теологією (богослов’ям) є двома формами осягнення феномену релігії, плутати їх не треба. Теологія як наука про Бога теж відповідає критеріям наукового знання, але вона переважно займається розробкою певного релігійного вчення, пристосуванням його до нових умов. Релігієзнавство не розробляє, а лише вивчає та аналізує релігію; воно не має такого суб’єктивного спрямування як теологія. Ставити питання „що краще: теологія чи релігієзнавство?” недоцільно. Релігієзнавство, і як наука, і як навчальна дисципліна вивчає лише релігію, але ті чи інші сторони релігії вивчаються цілою системою наук: філософією, історією, культурологією, історією культури. І результати досліджень цих наук використовуються в релігієзнавстві. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає „філософія релігії”. До теоретичного напрямку в релігієзнавстві також відноситься „Соціологія релігії” та „психологія релігії”. Крім того, є історичний напрям в релігієзнавстві, або „історія релігії”. В певному сенсі релігієзнавство є своєрідним комплексом взаємопов’язаних наукових, передусім гуманітарних дисциплін. Тому ця наука і дисципліна дозволяє скласти цілісне уявлення про таке складне явище як релігія. А синтезовані знання краще інтегруються та використовуються в інших близьких дисциплінах. Можна сказати, що релігієзнавство допомагає вивченню інших гуманітарних дисциплін.
1.1. Релігія як соціально-історичний феномен
Із висоти історичного досвіду, здобутого цивілізованим людством на початок ХХІ століття, можна впевнено стверджувати, що релігія врешті постала в якості органічного компоненту суспільної історії, людського усвідомлення світу та самоусвідомлення. З XVIII століття, коли почалися серйозні дослідження релігії, вона, особливо на тлі швидко прогресуючої науки та раціонального мислення, часто подавалась як характерна риса нерозвиненої, примітивної свідомості, як свого роду забобони, фантастичне перекручення реального стану справ. В руслі такого її розуміння виникло переконання, що разом із прогресивним розвитком знання та науки релігія рано чи пізно буде усунена із історії, поступившись місцем правильному, добре опрацьованому та розумно організованому знанню про людину і світ. Проте згодом з’ясувалось, що спроби подавати релігію як результат фантастичного відтворення дійсності людиною, як образи людської уяви, що навіяні страхом перед незрозумілими природними або соціальними явищами, не враховували всієї її складності. Так само виявились невиправданими намагання подавати релігійну людину пригніченою, людиною із рабською свідомістю, пасивну та сповнену страхами очікування помсти чи покарання з боку богів. Адже навряд чи хтось зможе подати саме такими людьми творців Венери Мілоської, Парфенону, Софії Київської та ін. Так само навряд чи хтось насмілиться стверджувати, що християнські месіонери, які йщли в дикі землі, несучи нецивілізованим народам медичну допомогу, прилучаючи їх до культури та писемності, були покірними, заляканими, рабами в душі.
З іншої сторони, було би невиправданим окреслювати релігію, релігійних людей та релігійні організації виключно у позитивних тонах. Сучасній молоді, напевне, добре відомі ті публічні скандали, які спалахнули з приводу звинувачення цілої групи американських католицький священників у сексуальних домаганнях, спрямованих до дітей, що відвідували їх приходи. Так само і в суспільній історії можна знайти приклади релігійного фанатизму, невігластва, антигуманізму, спроб перетворити людину на безсловесне, покірливе єство. До негативних проявів релігії можна віднести також і те, що вона, об’єднуючи людей, водночас їх роз’єднує, розводить і навіть протиставляє різноманітні релігійні об’єднання одне одному. Такі протистояння груп віруючих інколи досягають гостроти силових конфліктів, ворожнечі, насильства
Досить часто в обговореннях проблем релігії люди формулюють неприємні для її прихильників питання: чому релігійні люди все одно часто акцентовані на питаннях матеріальних, соціальних, фінансових? Чому вони порушують не просто моральні норми, але божественні заповіді? Чому релігія не лише поєднує людей, а й конфліктно протиставляє їх одне одному? Чому, врешті, існує багато релігій? При обговоренні і осмисленні таких питань ми звертаємось до того, як виявляє себе релігія в суспільній історії. Ми знаємо, що в багатьох релігіях вважається, що релігія, як надана людям богом істина, стоїть над історією, що історична незмінність їх провідних положень свідчить про їх істинність та непохитну силу, про те, що вони є вищими за будь-яку людську думку. Але численні дослідження, в тому числі – вивчення сучасних етносів, що перебувають на архаїчній стадії розвитку, свідчать, що в ході історії відбуваються певні зміни і в наборі провідних тверджень певних релігій, і в їх тлумаченні, і в релігійних ритуалах та обрядах. Наприклад, так званий християнський “Символ віри” був сформульований та прийнятий лише на Нікейському християнському соборі у 325 році, тобто майже через 300 років по смерті Христа.
При спробах зрозуміти явище релігії перш за все кидається у вічі те, що вона існує в суспільстві, виконуючи певні соборні (збирає, об’єднує людей) функції. Людина не виживає і не може вижити та життєво утвердитись віч-на-віч із природним світом. Суспільство виробляє цілу низку таких потреб, які сягають далеко за межі індивідуальних інтересів та суто біологічного пристосування до умов виживання. Соціалізована людина входить в особливий тип стосунків із собі подібними: на місце її природного індивідуалізму та егоїзму приходить усвідомлення (а то й інтуїтивне відчуття) людської єдності. Релігія постає однією із форм інтеграції людей на засадах їх спільного прилучення до певним чином уявлених фундаментальних основ буття. Соціально-історичну обумовленість мають не лише конкретні складові релігії, а й її реальні види та типи. Різні релігії виникали в різні часи, в різних регіонах земної кулі та за різних соціальних обставин. До того ж тут давались взнаки не лише історичні, а й психологічні чинники, навіть індивідуальні відмінності релігійного досвіду. Так, західно-європейська культура в цілому є демонстративною, оберненою назовні. Християнство в західній Європі набуло багатьох форм та проявів, а богослов’я (теологія) – надзвичайної розгалуженості. Православ’я (східна гілка християнства) у порівнянні із католицизмом постає значно консервативнішим, набагато чуттєвішим, внутрішньо заглибленим. У мусульманстві однозначно вважається, що Бог (Аллах) не має і не може мати ніякого конкретно-чуттєвого окреслення та виявлення. Через це тут були виключені будь-які зображення Бога, а наголос у богопізнанні падав на літеру, на слово. Звідси випливає надзвичайно витончена каліграфія, а також наполягання на тотожності знання та віри: лише через знання (а не споглядання) можна наблизитись до перших істин світу. Храмове будівництво також має певні етнічні, регіональні, географічні особливості, що, врешті, надають культовим спорудам рис своєрідності та неповторності (при деяких спільних для них в межах певної церкви канонах).
Численні сучасні данні археології (пошуки матеріальних пам’яток давнини), наук про прадавні культури (палеології), етнографії (науки про історію різних етнічних груп та людських спільнот), історії, психології засвідчують, що релігійні уявлення супроводжують усю відому нам більш-менш сформовану як людську історію. Проте деякі дослідники ХХ ст. на конкретному матеріалі доводили, що найвіддаленіші від нас за рівнем розвитку та способом відношення до світу людські спільності не мають релігійних явлень (американська дослідниця М.Мід). Проте навряд чи зазначені свідчення можуть ставити під сумнів нерозривний зв’язок релігії та людської історії. Для прояснення даного питання можна звернутись до відомої аналогії (паралелі) між індивідуальним розвитком людини та розвитком історичних епох; наприклад, епохи давніх цивілізацій порівнюються із дитинством людини. В індивідуальному розвитку людини чітко виділяється початковий період, коли взагалі відсутні стабільність свідомості, досить хаотичним постає її зміст. З огляду на це можна стверджувати, що розвинені міфологічні уявлення передбачають вже високий рівень свідомості. Сучасні дослідники історії та культури вважають, що власне людська культура та історія з’являються лише тоді, коли усвідомлюється відмінність між явищами фізичними та психічними. Цей момент, власне, й засвідчується появою таких образів у змісті свідомості, які не копіюють дійсність, а виражають деякі внутрішні запити свідомості. Тобто, проблему, загострену фактами відсутності релігійних уявлень на найбільш ранніх рівнях проявів людини, можна перевернути і сказати: наявність релігійних уявлень можна розглядати як ознаку відносної сформованості власне людських засад історії.
Релігія в попередньому окресленні постає перед нами як складне, суперечливе соціально-історичне явище, що торкається важливих, заповітних людських питань. В релігійних уявленнях та натхненнях містяться водночас і творчі імпульси, і деяка відчудженість, відстороненість від звичної життєвої реальності. Сьогоднішню людину із її високою технічною озброєністю не можуть не вражати предмети давніх культур і цивілізацій: численні, часто – величезні кам’яні скульптури, виконані із високим ступенем досконалості, храмові та культові споруди, що мають грандіозні масштаби, цілі території, впорядковані численними архітектурними ансамблями. Таких пам’яток дуже багато, хоча, як ми розуміємо, було набагато більше. Що змусило людей, які, як нам видається, були досить примітивними, приреченими до того ж боротись за елементарне виживання, - що змусило їх віддавати шалені зусилля такого роду діяльності? – На це питання сьогодні є лише одна прийнятна відповідь: люди робили це не заради скороминущих повсякденних потреб, не заради самих себе, а заради встановлення зв’язків із тими силами та енергіями, які вони вважали наймогутнішими, найпершими засадами буття себе і світу. Якщо така відповідь виправдана хоча б частково (а у науковців немає сумніву в тому, що грандіозні споруди сивої давнини у своїй більшості є культовими, релігійними), то було би безглуздо заперечувати життєву енергетику релігії. Проте, як вже було зазначено, її виявлення в реальній історії людства постають досить суперечливими.
Отже, релігії належить чинне місце в системі людської соціальної історії. Вона супроводжує людство на всіх основних етапах його цивілізованого існування, яскраво засвідчуючи при цьому свою соціально-історичну природу. Тобто вона має різноманітні культурні та регіональні форми виявлення, а також постає історично змінною.
1.2. Значення терміну “релігія” та особливості релігійного сприйняття світу. Релігієзнавство як наукова дисципліна
Намагання зрозуміти, дослідити релігію досить часто починаються із звернення до терміну “релігія” та намагання його прояснити. Але виявляється, що саме слово “Релігія” по-різному тлумачиться та перекладається. В латинській мові воно сходить до терміну “Re-ligare”, що перекладається як зв’язування, пов’язування. Люди атеїстичного (нерелігійного, протирелігійного) спрямування розуму подають релігію як об’єднання, зв’язок однодумців або одновірців. Релігійні люди схильні тлумачити це слово так, що в ньому йдеться про зв’язок людини із вищими, священними чи надприродними силами; кажучи простіше – це є зв’язок людини із Богом. Окрім того оскільки в прислівнику “Rе” присутній момент відновлення, то деякі богослови і дослідники (наприклад, Б.Паскаль) вважають, що йдеться про відновлення втраченого колись прямого зв’язку людини із Богом та божественним.
Сучасний польський дослідник релігії Хенрик Свенко подає такі основні значення терміну “релігія”: “Нам відомі чотири спроби пояснення етимології слова “релігія”.
1. Термін “religio” виводили із слова “religare”, що означає зв’язувати (маємо на увазі зв’язувати з Богом, із силами надприродними). Таку спробу вивести слово “релігія” зустрічаємо у Лактанція (ІІІ – IV ст.) в праці “Божественне встановлення”: “Тому через побожність ми зв’язані (religati) із Богом; звідси сама релігія отримала назву…”
2. Також “religio” виводять із слова “relеgere”, що означає “перечитувати, обрати через міркування”. Відповідно до цієї версії релігія має тлумачитися як “повторне прочитування” (того, що стосується Бога). Ця версія зусрічається у Цицерона (106 – 44 рр. До н.е.) в праці “Про сутність богів”: “Ті, котрі все, що має відношення до богів, уважно вивчають, перечитують кілька разів (relegerent), називаються релігійними тому, що кілька разів перечитують з увагою (ex relegerendo)”.
3. Слово “religio” виводили від “religere”, що означало “обирати собі щось величне за предмет шанування” – домислимо: Бога. Таку інтерпретацію знаходимо у Св.Августина (354-430) в його основній праці “Про град Божий”.
4. Остання версія етимологічного з’ясування слова релігія висунута М.Сабіном і полягає в тому, що слово “religio” походить від слова “relinguere”, що повинно означати “відкидання, залишення, відкладання убік” (того, що святе, від того, що не є святим”.
Прояснення значення слова “релігія” дає можливість прояснити її важливі особливості, проте не дає відповіді на більш суттєві питання. Що ж таке релігія? Чому її образи навіяні деякими надприродними прагненнями, силами, енергіями? В чому полягає глибинна людська потреба в релігійному відношенні до дійсності? В чому можна побачити причини її внутрішньої суперечливості? До чого вона закликає людину, яким чином впливає на її життя та самоусвідомлення?
Сучасна соціальна наука та гуманітарна думка виробили кілька підходів до пояснення сутності релігії. Всі ці підходи мають одну спільну рису: вони стверджують, що в основі релігії лежать не розмірковування, не логічні доведення чи аргументи, а чуття, почуття, глибинні душевні поривання, емоції. На першому плані тут стоїть віра, тому інколи релігію визначають просто – це є віра у надприродне. Деякі дослідники слушно зауважують, що в певних очевидно релігійних культах та навіть релігіях може не спостерігатись прямо чогось надприродного, а особливо – якогось вищого єства, що могло би набувати визначення Бога. Такими є деякі язичницькі культи (наприклад, культи тварин). В надзвичайно поширених та авторитетних сучасних східних релігіях – в буддизмі та даосизмі – не існує уявлення про Бога як чого наперед заданого світові та людині. Внаслідок того висувається твердження: релігія є концентрованим виразом певного релігійного досвіду. Що це за досвід? За Ф.Шлейєрмахером, німецьким дослідником релігії, це є досвід почуття залежності нашого буття від вищого. Цей досвід не може бути переданий жодним міркуванням, проте саме він і спричиняє появу релігії. М.О.Бердяєв вважав первинним досвід абсолютної свободи: коли людина відчуває безмежність своїх можливостей та домагань, вона вперше прилучається до Абсолюту. Одне з найбільш широких та вдалих окреслень релігійного досвіду дав німецький філософ Г.Гегель: релігія постає розвиненою формою виразу відчуття людиною її вихідної спорідненості із найпершими початками буття. Таке окреслення тою чи іншою мірою передбачає і позицію Ф.Шлейєрмахера, і М.О.Бердяєва.
Якщо прийняти гегелівське розуміння сутності релігії, то слід буде визнати те, що:
- релігія постає явищем духовного плану, тобто притаманним лише людині;
- релігія виражає та позначає певні фундаментальні особливості людини в її відношенні до дійсності;
- релігія передбачає те, що дійсність для людини розпадається на першу, видиму, , проте – не найважливішу, та на другу, приховану, невидиму, але найпершу за суттю, основну, фундаментальну; видима дійсність позначається як звичайна, фізична, повсякденна, а невидима – як священна, надзвичайна;
- в релігії природа людини, її сутність виражаються цілісно, концентровано, тому часто стверджується, що осереддям релігійного почуття в людині, як і її сутнісним осереддям, постає серце.
Все перераховане окреслює найважливіші особливості релігійного світосприйняття.
Враховуючи сказане, можна впевнено стверджувати, що в релігійному досвіді людини на перший план виходить її тверде внутрішнє відчуття, навіть – передчуття та переконання в тому, що ні її саму, ні світ не можна звести до фізичного, наочно наданого, що світ має, умовно кажучи, не лише вимір горизонтальної просторовості, а вимір вертикальний, в глибинні свої основи. Безумовно, що перш за все таке переконання тримається на людському самосприйнятті, бо перш за все в самій собі людина віднаходить означені виміри. В вирі життя людям досить часто видається, що реальністю є те, що можна помацати, побачити, на що можна наштовхнутись. Проте, поставимо питання: чи була би людина людиною, якби всі її душевні прояви можна було би подати в якості зміненої фізичної реальності? В такому випадку людина була би частиною природного процесу, але тоді їй не потрібний був би розум, оскільки саме він дає можливість людині вибудовувати свою реальність, свій світ, а також знаходити непередбачені заздалегідь форми поведінки в різних ситуаціях життя. Тому людину з давніх часів мучить питання: що може лишиться ( і чи може лишитися) від всіх наших страждань, переживань, душевних мук? Усвідомлення того, що вся сфера душевного і є визначальною для людини, для її ставлення до себе і до світу постає важливою складовою релігійного світобачення та переживання дійсності. Скороминущість людського життя не заважає людям відчувати вищу значущість своїх простих життєвих вчинків, намірів, бажань. Чи це справді так? Чи не постає при тому людина, за висловом Ф.Ніцше, “пихатою комахою”? Якою є природа того відчуття значущості життя, його вищості над простими фізичними та біологічними процесами дійсності, яке є характерним для релігійного відношення до неї? Чому взагалі існує людська потреба у вищому, священному?
Всі ці питання постають найпершими для філософії релігії, яка на сьогодні є необхідною складовою філософії як цілісної системи знання. Філософія релігії, у відповідності із найпершими особливостями філософії, намагається: 1) досліджувати й осмислювати релігію як цілісне явище, що має свої суттєві засади; 2) розглядати релігію в органічній єдності із людиною, її найпершими життєвими запитами та можливостями; 3) окреслювати релігію як елемент людського відношення до дійсності, людського самовиявлення та самоствердження. Але сьогодні релігію вивчає не лише філософія. Отже, філософія релігії вивчає релігію всебічно та цілісно, тому вона працює у союзі із іншими науками про релігію, у тому числі – із релігієзнавством. Проте на відміну від релігієзнавства філософія релігії: 1) не просто збирає по поєднує численні сторони та прояви релігії, а намагається знайти їм спільний єдиний корінь, або ж виявити той наскрізний зв’язок, який численні елементи релігії поєднує в одне ціле; 2) всі аспекти релігії так чи інакше концентрує навколо людини, її становища в світі та її самоутвердження, самоосмислення, самоусвідомлення. Окрім філософії релігію досліджують також історія, соціологія, психологія, богослов’я, культурологія, етнографія, мистецтвознавство та деякі інші дисципліни. Історія (як світова, так і окремих країн та регіонів) розглядає релігію як чинник людського суспільного життя, його змін та подій. В полі зору історії перебувають також зв’язки релігії із різними сферами історичної людської діяльності. Соціологія дає конкретну панораму проявів релігії в житті суспільства: функції та роль релігії в суспільному житті, статистику розповсюдження певних релігій та релігійних вірувань, соціальний склад віруючих, наявність у релігійних організацій майна, фінансів, представників в органах влади та ін. Часто соціологи ставлять собі завдання дослідити душевний стан віруючих, мотивації їх соціальної поведінки, вплив їх релігійних переконань на участь в процесах соціальної життєдіяльності. В сфері відання соціології релігії також перебувають і певні практичні питання, наприклад, врегулювання соціальних процесів під час проведення масових релігійних заходів або свят. Досить важливу роль в осмисленні релігії відіграє психологія, яка, з однієї сторони, намагається виявити ті психологічні механізми, завдяки яким релігія впливає на людину (наприклад, на людей певного віку або статі), а з іншої сторони, виявити та описати вплив релігії на людську психіку, наприклад, на психічний стан людини, її емоції, міркування, життєвий настрій. В історії громадської думки існували численні намагання пояснити релігійні явища внутрішніми потребами людської психіки, наприклад, витлумачити релігію як свого роду результат дії механізмів психічної компенсації. Скажімо, за допомогою релігії людина долає відчуття своєї слабкості, незахищеності, життєвої непевності. Така впливова психологічна концепція як фрейдизм подавала релігію як результат дії глибинних шарів несвідомого в людській психіці. Культурологія намагається з’ясувати роль релігії, релігійних установок та цінностей у процесах культуротворення, прояснити, наприклад, таке питання: чи можна вважати релігію та релігійні уявлення вирішальним чинником відриву людини від суто тваринного існування та переходу до цінування дечого духовного, священного за суттю та за змістом. Дуже важливим для культурології постає питання про те, чи можна вважати певний тип релігії ядром якогось типу культури, чи тут діють якісь інші чинники, чи може існувата розвинена культура, що релігійно не акцентована. Етнографія цікавиться питаннями національно-етнічних відмінностей між різними релігіями, зв’язками останніх із народними звичаями, побутом, психічними особливостями представників певних націй та етносів. Для мистецтвознавства болючим постає питання про те, стимулювала чи стримувала релігія художньо-мистецький процес, надихала чи обмежувала митців різного роду заборонами? Свій внесок в розкриття певних аспектів явища релігії роблять і окремі конкретні науки. Наприклад, сучасна фізика дає більш-менш виправдані способи оцінки віку певних археологічних знахідок, хімія дозволяє виявити склад, наприклад, тих фарб, які використовувались іконописцями або розчинів, що застосовувались у храмовому будівництві. Археологія дозволяє ніби зазирнути у віддалене минуле. Наприклад, збереглися данні про те, що перші розкопки на Голгофі (горі в Ієрусалимі, на який був розiпнутий Ісус Христос) були організовані в ІV столітті Оленою, матір’ю візантійського імператора Костянтина; при тому біли знайдені гроб Ісуса Христа та рештки його хреста.
Досить ретельно вивчає історію релігії, церкви, окремих елементів суспільного функціонування релігії богослов’я – теоретична складова розвинених релігій. Богослов’я не приймає наведених вище пояснень сутності релігії. З позиції богословської є лише одна - єдина причина як релігії, так і будь-чого іншого: це Бог. Не людина шукає та знаходить в собі дещо таке, що штовхає її до релігії, а Бог від самого початку закладає в людську душу певні свідчення про себе, про свою присутність в світі. Тому людина просто не може не бути тою чи іншою мірою релігійною. Вона може відпасти від Бога, що аж ніяк не принижує Бога та не применшує його сили і значущості. Богослов’я ніколи не буває анонімним; воно завжди є органічною складовою саме певної релігії. Тому воно не просто пояснює релігію, а намагається переконати в першості та істинності саме своєї релігії (або конфесії, вірування). При тому богослов’я може використовувати інструменти наукового доведення, обгрунтування, численні данні різних наук.
В наш час досить поширеною (в тому числі в навчальних закладах) дисципліною постає релігієзнавство. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоби подати релігію як складне, багатоелементне явище у її основних проявах: соціальному, історичному, культурологічному, психологічному, богословському, юридичному та ін. Релігієзнавство покликане підходити до проявів релігії неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення. Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли воно, наприклад, подає релігію з позиції якоїсь окремої церкви або віросповідання, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. Отже, провідним завданням релігієзнавства постає збалансований, максимально об’єктивний підхід до релігії як предмету свого пізнання. Цей момент наближує релігієзнавство до науки, адже і наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які максимально вільні від суб’єктивних зацікавлень чи упереджень. Ясно, що в природничих науках витримати умови науковості легше, ніж в соціальних чи гуманітарних; із останніх людину вилучити принципово неможливо. Це тому, що в соціальних та гуманітарних науках пізнавальні зусилля спрямовані на саму людину або якісь її прояви. В цьому плані кажуть, що гуманітарне та соціальне пізнання постає різновидом людського самопізнання. Ясно, що зовсім уникнути в такому виді пізнання людських пристрастей та зацікавлень неможливо. Проте можливо свідомо використовувати такі пізнавальні принципи, які будуть сприяти, як вже зазначалось, проведенню збалансованої позиції. Перш за все до вихідних принципів релігієзнавства слід віднести принцип всебічного підходу до вивчення релігії. Проявом такого принципу є залучення у зміст релігієзнавчих студій даних різних наук та сфер знання (про що вже йшлося). Іншим принципом можна назвати принцип комплексного (інколи – системного) підходу до релігії як предмету пізнання. Це значить, що ми повинні свідомо уникати усіляких спрощень, спроб визначити релігію через якусь окрему площину її виявлення. Цей принцип також вимагає не обмежуватись у поясненні певних сторін релігії простими причинами, не зводити складні явища до простих. Наступним принципом можна вважати принцип відкритого герменевтичного діалогу. Герменевтика – це мистецтво тлумачення текстів (не лише тих, що написані літерами, а й текстуальних утворень культури, текстів мовного процесу та ін.). В процесі проведення геременевтичного діалогу навколо явища релігії варто було би сповідувати ту позицію, яку так вдало окреслив в свій час французький філософ і математик Б.Паскаль: “Якщо бажаєте сперечатись не навмання та переконати співбесідника, перш за все з’ясуйте для себе, із якої сторони він підходить до предмету сперечання, бо саму цю сторону він переважно бачить правильно. Визнайте його правоту і тут же покажіть, що, якщо підійти [до предмету] з іншої сторони, він буде неправим. Ваш співбесідник охоче погодиться із вами – адже він не припустив ніякої помилки, просто чогось не роздивився, а люди впадають в гнів не тоді, коли чогось не бачать, а коли припускаються помилки. Можливо це пояснюється тим, що людина за самою своєю природою не здатна бачити предмет відразу з усіх сторін і в той же час за самою своєю природою якщо вже бачить, то бачить правильно, бо ж свідчення наших чуттів є незаперечними” (Думки, фр. 9). Отже, виправдане ведення герменевтичного діалогу передбачає сповідування ще одного принципу – толерантності, поваги до іншої позиції та бажання її зрозуміти й сприйняти. В даному випадку прийняття передує розумінню. Нарешті, до провідних принципів релігієзнавства відносять принцип історизму, що передбачає розглядати явища людської життєдіяльності вписаними в історичний процес, тобто з’ясовувати, як, коли й чому певне явище виникло, як видозмінювалось в подальшій історії, які має тенденції свого розвитку, яким постає його внутрішній ритм та ін.
Згадані принципи вивчення релігії закономірно підводять до питання про методи релігієзнавчих досліджень. З одної сторони, не викликає сумніву те, що до релігієзнавства ми можемо застосовувати загальні методи соціально-гуманітарних наук. Тут фігурують такі методи:
- історичний метод, що передбачає використання всього арсеналу інструментів історичного дослідження, починаючи від джерелознавства (дослідження давніх текстів з метою визначення часу їх написання, встановлення авторства, їх історичної значущості та ін.) і закінчуючи методами опрацювання археологічних знахідок;
- структурний метод або метод структурного аналізу, що передбачає виділення найперших та суттєвих елементів релігії, дослідження особливостей їх сполучення та їх найважливіших функцій;
- феноменологічний метод – це спроба проникнути в самі засади релігії як реального явища, дослідити її як дещо принципово цілісне, замкнене на свій вихідний зміст та сенс; тут також передбачається осмислення образу релігії в масовій свідомості, виділення в цьому образі його незмінних домінант;
- метод категоріального аналізу, що передбачає виділення сукупності категорій, тобто найперших та незамінних понять, що окреслюють явище релігії, а також дослідження способів сполучення даних категорій задля того, щоби подати явище релігії у її структурному та функціональному проявах.
Отже, релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі. Складність релігії зумовлює існування численних напрямів та підходів до її пізнання. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має свій особливий предмет та принципи пізнавальної діяльності.
Комментариев нет:
Отправить комментарий