Найдавніша історія України (1 млн років тому — ІІ тис. до н. е.)
Найдавніша стоянка первісних людей на території України знайдена біля с. Королеве Закарпатської області і датується 1 млн років тому (саме з цього часу і починається історія людини на українських теренах). Це була епоха раннього палеоліту. На території України загалом виявлено понад 30 стоянок цієї доби (Амвросіївська в Донецькій області, Лука-Врублевецька на Поділлі та ін.). Вчені вважають, що заселення території України відбувалося двома шляхами: із Західної Європи та з Близького Сходу через Кавказ.
Первісні людиноподібні істоти (архантропи, неандертальці), які домінували до пізнього палеоліту, мали середній зріст 150 см, спадистий лоб із сильно розвиненими надбрівними дугами, потужні щелепи, значний волосяний покрив. Середня тривалість життя неандертальців становила 20-22 роки. Вони жили групами (первісне стадо) по 20-30 осіб, не мали постійного житла, а переселялися з місця на місце у пошуках їжі (тому їх поселення і називаються стоянками). Основним заняттям було збиральництво, рибальство та полювання. Знаряддя праці неандертальці виготовляли з каменю (переважно кременю) та кісток.
40 тисяч років тому неандертальців витісняє людина сучасного типу — кроманьйонець, або homo sapiens (“людина розум на” лат.). Кроманьйонець мав об’єм мозку ідентичний сучасній людині, розвинену пряму ходу, зріст 170-180 см, прямий лоб, витонченіші риси обличчя порівняно з неандертальцем.
Кроманьйонці вдосконалили техніку оброблення каменю, способи полювання та рибальства. Винайшли списометальний пристрій, почали виготовляти кістяні гарпуни, шила, голки тощо. Вміли виготовляти одяг.
Основним видом занять кроманьйонців було колективне загінне полювання на бізонів, північних оленів, мамонтів (вважається, що останні були першим видом тварин, який знищила людина). Допоміжну роль відігравало збиральництво та рибальство, оскільки в цей період ці види здобування їжі були малоефективні внаслідок льодовикового періоду.
В епоху мезоліту відбулась так звана мезолітична криза господарства — внаслідок зміни клімату вимерли великі тварини і людина вже не могла застосовувати старі методи. Вихід було знайдено завдяки вдосконаленню знарядь праці, винайденню лука, і головне — переходу людини в неоліті до відтворювального господарства — тваринництва та землеробства. Ці досягнення допомогли людині подолати кризу господарства, стати менш залежною від природи й дістали назву неолітичної революції.
В епоху неоліту, окрім переходу до відтворювального господарства, відбувається також поділ населення на осіле (переважно землероби) та кочове (скотарі). Землеробські племена населяли переважно центральні та західні райони України, а скотарські — південні. На півночі мешкали племена мисливців та рибалок.
Першими землеробсько-скотарськими культурами на теренах України були буго-дністровська культура (друга половина VI — межа V-IV тис. до н. е.), поширена на території теперішніх Одеської та Кіровоградської областей, та культура лінійно-стрічкової кераміки (друга половина V тис. до н. е.), поширена в Подністров’ї та Західній Волині, а загалом її ареал від України до Франції. В районі від Дніпровських порогів і до узбережжя Азовського моря у V — на початку IV тис. до н. е. проживали нечисленні племена сурської культури, які займались переважно рибальством, хоча в них уже помітний перехід до скотарства. Значну частину Лівобережної України та Середнього Подніпров’я у V-III тис. до н. е. заселяли племена дніпро-донецької культури, в яких домінувало мисливство та рибальство, проте поступово починається перехід до скотарства. Культура ямково-гребінцевої кераміки у IV-III тис. до н. е. охоплювала територію від Волго-Окського басейну до Північно-Східної України.
Найвідомішою культурою епохи неоліту є трипільська культура. Перша знахідка поселення цієї культури була розкопана наприкінці XIX ст. археологом В. Я. Хвойкою в районі с. Трипілля (звідси — назва цієї культури) на Київщині. Трипільська культура існувала у IV-III тис. до н. е. на території Балканського півострова та Правобережної України. У трипільців панував матріархат.
Найвідоміші поселення трипільців на території України: Трипілля, Майданецьке, Доброводи. Поселення мали чітку забудову, наземні житла (дво- і триповерхові). Деякі поселення займали площу 200-300 га і в них мешкало до 20 тис. осіб.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Важливу роль відігравало також скотарство. Допоміжну роль виконувало рибальство та мисливство. Високого рівня набуло керамічне виробництво. Посуд фарбували мінеральними фарбами червоного кольору і випалювали у спеціальних печах. За кольорами розпису кераміки цю культуру іноді називають культурою червонолакової кераміки. Малюнки на керамічних виробах трипільців деякі вчені вважають писемністю.
На початку III тис. до н. е. трипільська культура поступово зникає внаслідок підкорення та асиміляції племенами інших культур.
Трипільська культура відіграла важливу роль у формуванні цивілізації на території України та входженні її у загальноєвропейський цивілізаційний простір. Саме із цією культурою пов’язане остаточне утвердження відтворювального господарства на теренах України. Чимало українських істориків та археологів вважають трипільців пращурами українців.
В епоху енеоліту та мідного віку остаточно відбувається закріплення на Півдні України кочових скотарських племен та перехід до патріархату. До найвідоміших археологічних культур цього періодуналежали: кемі-обинська культура, розвинена у причорноморських степах в IV-II тис. до н. е. ; у Верхньому Подністров’ї та на Волині існували поселення землеробської культури стрічкової кераміки, які за своїм культурним типом нагадували пізньотрипільські племена. У племен культури стрічкової кераміки набули поширення металеві вироби. На Волинь у першій половині III тис. до н. е. прийшли племена культури лійчастого посуду, які витіснили племена культури стрічкової кераміки, а територією Лівобережної України заволоділи войовничі скотарські племена ямної культури. В епоху бронзового віку (ІІ тис. до н. е.) на зміну ямній культурі на Півдні України прийшла катакомбна культура кочових скотарських племен.
У степовій та лісостеповій Україні у середині ІІ тис. до н. е. проживали племена культури багатоваликової кераміки. Поселення містилися біля річок, їх населення займалося приселищним скотарством і землеробством. У середині ІІ тис. до н. е. територія сучасної Південної та Лівобережної України була заселена племенами зрубної культури. Це були племена осілих скотарів, що мігрували з поволзьких степів. Вони займалися землеробством, а також мали власне бронзоливарне виробництво.
На Правобережній Україні у ІІ тис. до н. е. проживали землеробсько-скотарські племена культури шнурової кераміки. Центр цієї культури містився на території сучасної Польщі. У середині ІІ тис. до н. е. на основі племен культури шнурової кераміки виникла тшинецько-комаровська культура, яку дослідники вважають праслов’янською. Племена цієї культури на території сучасної України займали Полісся, Прикарпаття та частину Правобережжя, у них переважало землеробство і скотарство, жили в наземних житлах або напівземлянках, поселення були постійні, їх жителі вміли виготовляти металеві вироби. На базі тшинецько-комаровської культури у XI-X ст. до н. е. виникла білогрудівська культура — перша культура на території України, в якій у широкий вжиток входять вироби із заліза. Племена цієї культури були поширені на Правобережній Україні, займались землеробством, вели осілий спосіб життя — проживали в поселеннях, розташованих на підвищеннях біля річок і добре укріплених. Померлих ховали у безкурганних могильниках як за обрядом тілоспалення, так і тілопокладення. Із покійником ховали чимало речей, що свідчило про розвинутий культ померлих та віру у потойбічне життя. Племена білогрудівської культури частина дослідників вважає предками східних слов’ян.
https://youtu.be/1f10aLQ8knU Лекція 15.09 Утрворення і розвиток держави Київська Русь
Літописець нараховує близько п’ятнадцяти східнослов’янських племінних об’єднань. Найбільшими з них були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на річці Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі і деревляни. По течії річки Західний Буг лежали землі волинян і дулібів.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Саме з розвитком торгівлі зв’язував початок держави відомий український історик М. Грушевський: торговельні каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація.
Територія сучасної України протягом VII-VIII ст. була рідною землею для сімох східнослов’янських племен:
- полян,
- деревлян,
- сіверян,
- волинян,
- білих хорватів,
- уличів,
- тиверців.
Перераховані в літописі племена являли собою територіально-політичні об’єднання – союзи племен. Ці союзи племен літописець називає княжіннями.
На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і відокремились настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини:
- 1. Київська, Чернігівська і Сіверська;
- 2. Галицька і Волинська;
- 3. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська;
- 4. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська.
Вони були своєрідними зародками держав, в них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу.
Верховним органом племінного самоуправління княжінь слугувало віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спочатку виборної, а пізніше спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління.
У результаті постійної військової активності й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гартувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Це була постійна організація професійних воїнів, яка поступово перетворилась у самостійний атрибут влади. Дружина була головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві – боярську раду.
Починається формування великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди - платили князеві данину і виконували різні повинності. Таким чином, наявне було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.
Формування державності у східних слов’ян зумовлювалось низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило появу додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей.
За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общники - на феодальне залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались зв’язки з Великою Моравією, Хозарією та Візантією.
Крім внутрішніх факторів важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза збоку кочових племен.
Таким чином, y VIII-IX столітті склалися передумови для формування державності. Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Пам’ять при них залишилася в назвах самого міста Києва та гір – Щекавиці та Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII столітті вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва – Куара в землі "полунян" (полян) Куаром, Ментеєм і Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як "Кий княже в роде своем", їздив до Царгорода і "якоже сказають… велику честь принял от царя". В легенді цій є зернятка правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об’єднані лише за княжої доби.
У ХІ столітті згадується в різних джерелах про якесь об’єднання "русів" на північних берегах Чорного моря. Так, у житії Степана Сурожського, біля 800 року, є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім’я князя слов’янське, і це дає підстави вважати, що оті "руси" були слов’янами, себто українцями, зі своїм племінним князем.
На початку ІХ століття, за перших десятиріч його, у житії святого Юрія Амастридського є згадка теж про "руського" князя, який напав на Амастриду й охрестився. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне – метою літописців було показати єдність князівської династії, яку намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. За літописами влада в Києві належала династії Києвичів, останніми з яких були Аскольд і Дір. Нестор Літописець повідомляє, що правили вони разом. Можливо, справді якийсь час так і було. Але більшість дослідників дійшли висновку, що спочатку князював Дір, а потім Аскольд. Саме за них (особливо за Аскольда) Київське князівство досягло розквіту й міжнародного визнання. Імена Аскольда і Діра були знаними в тогочасному світі.
Арабський історик аль-Масуді, який жив на два століття раніше Нестора, зазначав: "Перший між слов’янськими королями – король аль-Дір;він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави прходять мусульманські купці з різним крамом". Інше арабське джерело тих часів характеризує Київ як "найближче місто русів до країн ісламу, місто благодатне, де перебувають царі. Звідти вивозять різноманітне хутро й дорогі мечі".
Найбільш значними зовнішньополітичними подіями часів Діра і Аскольда були неодноразові походи Русі проти Візантії й договори, що укладалися з нею. Так, важливе значення мав похід русичів на Константинополь 860 року. Як зазначає "Повість минулих літ", відтоді земля слов’ян "началася прозиватися Руська земля". Аскольда навіть прозивати каганом, що за тих часів прирівнювалось до титулу імператора.
Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: "Хай буде Київ матір’ю градам руським". З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.
Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням "Повісті временних літ" зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.
Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорялися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.
В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава часів Олега залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907 р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років стали першими політичними актами молодої держави.
Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням "Повісті временних літ", 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.
На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.
Зібравши один раз полюддя в землі древлян, під впливом своїх дружинників князь Ігор, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944 р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.
Єдиний відомий з літопису син Ігоря – Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.
В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього візиту було хрещення Ольги та укладення союзної русько-візантійської угоди.
Князювання у Києві сина Ольги Святослава (964-972) сповнене майже безперервними походами і битвами. Під час князювання Святослава Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під владу хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.
По тому, 968 р., Святослав задав поразки Хозарському каганатові. Далі Святослав втрутився у війну між Візантією й Болгарією. Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святослав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п’ять довгих років, він дещо занедбав державні справи.
Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати брат верховним князем. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він у 977 р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув. Володимир не став чекати поки Ярополк нападе на нього. Він набрав військо із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року, за свідченням автора середини ХІ ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.
Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандинавському Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.
Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.
Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі.
Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Які його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір.
Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни.
Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини.
З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності. Навколо Ярослава склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти.
За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.
Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західноєвропейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.
Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий