Географія 1 курс

 

ПРИРОДНІ УМОВИ І РЕСУРСИ ЄВРОПИ. НАСЕЛЕННЯ

ПЛАН

1.      Природні умови і ресурси Європи

2.      Демографічна ситуація у Європі

3.      Етнічний і релігійний склад населення

4.      Розселення населення

• Природні умови і ресурси Європи. Природні умови Європи дуже різноманітні. У місцевому рельєфі чергуються низовини, пагорбкуваті рівнини і гори. Середні висоти сягають майже 300 м, максимальна - 4807 м (г. Монблан). У Європі панує рівнинний рельєф (мал. 27). Майже весь схід охоплює Східноєвропейська (Руська) рівнина, значні площі займають рівнини у Фенноскандії. В інших районах рівнини (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паризький басейн тощо) лежать між горами. На крайньому сході тягнуться гори Урал, на північному заході - Скандинавські гори. Смуга невеликих за площею та висотою гір охоплює південну частину Середньої Європи: Центральний масив, Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори та ін. З півдня ця смуга оточена найвищими горами Європи - Альпами та Карпатами. Гірський рельєф переважає в Південній Європі: Піренеї, Андалузькі гори, Апеннінські гори, Стара-Планина, Динарські гори, Родопи тощо.

На більшій частині Європи панує помірний клімат, а наявність західного перенесення повітря з Атлантичного океану зумовлює переважання морських і перехідних від морських до континентальних типів клімату. Загалом зима м’яка, і тільки на сході морозна, зі стійким сніговим покривом. Найвищі середньомісячні температури січня властиві для Середземномор’я (+10...+12 °С). Середні температури липня коливаються від +30 °С на Середземномор’ї до +4 °С в Арктиці. Річна сума опадів зменшується із заходу (1000-2000 мм) на схід (300-500 мм).

Великі річки зосереджені на рівнинах Східної Європи. Перше місце за довжиною (3530 км), площею басейну (1360 тис. км²) та середньою річною витратою води (понад 8000 м³/с) посідає Волга.

Мал. 27. Розподіл форм рельєфу Європи за висотою над рівнем моря

Великими річками є також Дніпро, Дон, Печора, Дністер, Північна Двіна, Урал. Територією Західної Європи протікають Дунай (довжина - 2850 км, площа басейну - 817 тис. км²), Рейн, Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра. У Європі налічують багато озер, особливо у Фенноскандії, на Британських островах і в Альпах. Більшість озер належать до прісних проточних водойм.

Європа має потужні гідроенергетичні ресурси, на які особливо багаті гірські райони Скандинавії, Альп, Піренеїв тощо.

Європа дуже добре освоєна та заселена, тому рослинам і тваринам доводиться відвойовувати ареали поширення. Однак рослинний і тваринний світ дуже різноманітний. Представники флори та фауни європейських країн, а також унікальні пам’ятки природи зберігаються у численних національних парках і заповідниках.

У Європі загальна площа земель, укритих лісами, становить 1,02 млрд га, або близько 45 % європейської території. Лісистість неоднорідна і змінюється від 0,3 % в Ісландії до 73 % у Фінляндії (мал. 28). Загалом на кожного європейця припадає понад 1,37 га лісу.

Мал. 28. Лісистість країн Європи

Таблиця 1. Частка європейських запасів мінеральної сировини від світових запасів

Мінеральний ресурс	%
Вугілля	20
Цинк	18
Свинець	14
Мідь	7
Залізні руди	6
Нафта	5

У надрах Європи зосереджені різноманітні корисні копалини. Деякі види мінеральної сировини утворюють доволі великі поклади (табл. 1, 2) і можуть майже повністю забезпечити потреби загальноєвропейського господарства (вугілля, ртуть, свинець, цинк, калійні солі, графіт тощо). Однак більша частина мінеральних ресурсів у Європі кількісно незначна (зокрема, нафта й природний газ, марганцеві й нікелеві руди, хроміти, фосфорити, золото й срібло тощо), тому Європа імпортує їх у великій кількості.

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Найбільше у Європі нафтове родовище розташоване в Росії на болотах оз. Самотлор у Західному Сибіру. За деякими даними, запаси нафти налічують 7,1 млрд т, або 15 млрд барелів. Освоєння почалося в 1965 р., нафта залягає на глибині до 2,5 км. Розробляє родовище ТНК «Роснефть». У 2014 р. компанія взялася за буріння 570 нових свердловин для видобутку нафти в Самотлорському родовищі.

Таблиця 2. Поширення мінеральної сировини на території Європи

Корисна копалина	Країна розміщення	Басейн
Паливні ресурси
Кам’яне вугілля	Росія	Кузбас, Печорський, Південноякутський і російська частина Донецького
	Німеччина	Рурський, Саарський
	Польща	Верхньосілезький, Люблінський
	Україна	Донецький
	Велика Британія	Йоркшир-Ноттінгемшир, Південний Уельс, Ньюкаслський
	Чехія	Остраво-Карвинський
Буре вугілля	Росія	Кансько-Ачинський
	Німеччина	Нижньорейнський, Галле-Лейпцизький
	Україна	Дніпровський
	Болгарія, Угорщина, Чехія
Нафта й природний газ	Росія	Західносибірський, Волго-Уральський
	Велика Британія Норвегія Нідерланди Данія	Північне море

Продовження таблиці 2

Корисна копалина	Країна розміщення	Басейн
Рудні ресурси
Залізна руда	Росія	Курська магнітна аномалія (КМА)
	Франція	Лотаринзький
	Швеція	Кіруна
	Україна	Кривбас, Кременчуцький
Мідна руда	Росія, Польща, Фінляндія
Уранова руда	Франція, Швеція
Боксити	Росія, Франція, Угорщина, Греція, Боснія і Герцеговина
Нерудні ресурси
Калійна сіль	Білорусь, Росія, Німеччина, Франція, Україна

ПОМІРКУЙТЕ

1. Користуючись шкільним атласом, визначте регіони Європи, на які припадають: а) найбільші запаси мінеральних паливних (рудних, нерудних) ресурсів; б) найбільший гідроенергопотенціал і найвищий показник доступу населення до джерел очищеної води; в) найвища лісистість; г) найрізноманітніші і найосвоєніші рекреаційні ресурси. 2. За статистичними джерелами обчисліть забезпеченість країн Європи (за вибором) мінеральними ресурсами.

• Демографічна ситуація у Європі. Країни Європи характеризуються несприятливою демографічною ситуацією, якій властива низька народжуваність, висока смертність (унаслідок значних темпів старіння) та низький природний приріст. Майже всі європейські країни (окрім Албанії) належать до першого типу відтворення населення, а в ряді країн навіть спостерігається природне скорочення населення - депопуляція (табл. 3).

Таблиця 3. Природний приріст у деяких країнах Європи (на 2017 р.)

Країна	Природний приріст (%)
Ірландія	1,2
Швеція	0,8
Велика Британія	0,5
Франція	0,4
Італія	0,2
Польща	-0,1
Німеччина	-0,2
Україна	-0,4
Молдова	-1,1

Таблиця 4. Очікувана тривалість життя у деяких країнах Європи (на 2017 р.)

Країна	Загальна (роки)
Ісландія	83,1
Швейцарія	82,6
Італія	82,3
Швеція	82,1
Франція	81,9
Словаччина	77,3
Болгарія	74,7
Україна	72,1
Молдова	71,0

У Європі одна з найвищих у світі тривалість життя (табл. 4), зокрема, в Ісландії - 85,4 року (жінки) і 80,9 року (чоловіки), у Швейцарії - 85,1 року (жінки) і 80,3 року (чоловіки). Найменшу тривалість життя зафіксовано у Молдові (жінки - 75,1 року, чоловіки - 67,1 року) і Росії (жінки - 77,7 року, чоловіки - 65,3 року). У віковій структурі постійно знижується частка дітей і зростає - літніх людей.

Європейські країни активно проводять демографічну політику, що спрямована на підвищення народжуваності, однак вона не досягає бажаних результатів. У більшості з них здійснюється цілий комплекс заходів з метою підвищення рівня народжуваності (надаються великі грошові виплати, різні пільги), однак ці демографічні заходи не змогли поліпшити демографічний стан у європейських країнах. Проблему дещо допомагають вирішити іммігранти з мусульманських країн, для яких традиційна висока народжуваність.

• Етнічний і релігійний склад населення. Сучасний етнічний склад населення Європи сформувався внаслідок тривалого історичного процесу і взаємодії багатьох народів та етносів. Загалом нині в регіоні налічують понад 90 різних народів, серед яких найчисленнішими є 30 (росіяни, німці, французи, британці, італійці, українці, іспанці, поляки тощо).

Мал. 29. Розподіл мусульманського населення у Євросоюзі

Після Другої світової війни етнічний склад європейського населення урізноманітнився через посилення міграційних потоків із країн «третього світу» (колишніх колоній). Мільйони арабів, азіатів, латиноамериканців та африканців прямували, здебільшого нелегально, до Європи. Багато іммігрантів не лише прижилися в Німеччині, Франції, Великій Британії, Скандинавських країнах, а й отримали в них офіційне громадянство (мал. 29). Нова хвиля масового міграційного напливу розпочалася з 2015 р., коли в Європу ринули потоки біженців з країн Північної Африки (Алжиру, Лівії, Єгипту) та Близького Сходу (Сирії, Іраку, Ємену). За даними незалежних агенцій, тільки за 2016 р. до Європи прибуло 1,82 млн мігрантів, а за 2016 р. - 188 тис. Українська діаспора нині дуже значна у Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Іспанії, Італії тощо.

Можна виділити такі види європейських держав за національним складом:

- однонаціональні (основна народність становить понад 90 %);

- з різким переважанням однієї нації, за наявності численних національних меншин (Велика Британія, Німеччина, Франція, Іспанія, Фінляндія, Румунія та ін.);

- двонаціональні (Бельгія - валлони і фламандці);

- багатонаціональні (Росія, Швейцарія).

Більшість держав однонаціональні, національні меншини є у Франції (корсиканці, фламандці), ФРН (турки, італійці, греки), Великій Британії (шотландці, ірландці, валлійці), Швейцарії, Фінляндії (6 % шведів), Латвії, Україні, Білорусі (росіяни), Угорщині (роми), Чехії (словаки), Болгарії (турки) тощо. Найбільш багатонаціональною країною є Росія, на території якої мешкають понад 200 національностей.

Майже в усіх європейських країнах панівною релігією є християнство, яке зародилося у І-ІІ ст. у Східному Середземномор’ї, а в 1054 р. розкололося на католицьку і православну гілки. Нині ж католицизм особливо поширений в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Ірландії, Бельгії, Австрії, Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, а також у карликових державах Європи (Мальта, Люксембург, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Андорра). У Швейцарії на католиків припадає 52 % вірян. Протестантизм у різних його проявах панує нині в Норвегії, Швеції, Данії, Ісландії, Фінляндії, північній частині Німеччини (лютеранство), Нідерландах і Великій Британії (англіканство). Православ’я здавна поширене в Греції, Росії, Україні, Білорусі, Болгарії, Румунії, Сербії тощо. Іслам принесли на Балкани турки-османи в XIV-XVст., і донині його дотримуються албанці, боснійці, частина болгар і численні мігранти з Близького Сходу та Північної Африки. Іудаїзм поширений там, де є віруючі євреї.

• Розселення населення. Світові міста у Європі Європа - найзаселеніша частина світу, однак густота населення неоднорідна (мал. 30). Так, слабозаселені Фенноскандія у Фінляндії та північні території Росії, найменшу густоту населення мають Ісландія (3,3 особи/км²), Росія (8,5 особи/км²) і Норвегія (13,1 особи/км²). І навпаки, дуже густо заселена смуга, що тягнеться від Південно-Східної Англії, через Бельгію і Нідерланди, долиною Рейну і доходить до річки По в Італії. Особливо густо заселені Монако (18 700 осіб/км²), Мальта (1432 особи/км²), Сан-Марино (516 осіб/км²), Нідерланди (414 осіб/км²) і Бельгія (341 особа/км²).

У Європі переважає міське населення, на яке припадає нині понад 77 %, найурбанізованішими країнами стали Монако (100 %), Бельгія (98 %), Мальта (96%), Ісландія (94%), Нідерланди (92 %), Люксембург (91 %), Велика Британія (83 %) тощо, мінімальних значень частка міського населення набула в Ліхтенштейні (14 %), Боснії і Герцеговині (40 %), Молдові (45 %) й Албанії (59 %). У Європі налічується понад 35 міст-мільйонерів, причому серед них переважають міста з населенням, яке ненабагато перевищує 1 млн осіб. Одночасно тут значно поширена така форма міського розселення, як міська агломерація. Зливаючись, ці агломерації утворюють цілі смуги міського населення. У Європі сформувалися кілька великих міських агломерацій та кілька гігантських мегалополісів (табл. 5).

Мал. 30. Густота населення у Європі (осіб/км²)

Таблиця 5. Мегалополіси і найбільші агломерації у Європі

Назва	Країна	Населення (млн осіб)	Густота населення (осіб/км2)
Мегалополіс
Європейський банан (Блакитний банан)	Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН, Франція, Швейцарія, Італія	130	~1500-2000
Агломерації
Московська	Росія	19,0	2900
Лондонська	Велика Британія	13,8	5600
Паризька	Франція	12,1	3700
Рейнсько-Рурська	ФРН	11,4	1600
Міланська	Італія	7,5	2800
Прирейнська (Рандстад)	Нідерланди	7,1	1500
Мадридська	Іспанія	6,3	4800

Серед тенденцій сучасного розселення у Європі найважливішими є такі:

> розвиток субурбанізацй - переміщення міського населення до передмість, що стало наслідком масової автомобілізації населення і безперервного осучаснення транспортної інфраструктури;

> збільшення кількості середніх і малих міст (уже понад третину німців мешкають у містах із населенням більше 100 тис. осіб);

> поширення рурбанізації - процесу поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Нині майже в усіх розвинутих європейських країнах сільські мешканці, так само як і міські, забезпечені всіма «благами цивілізації» (водопостачанням і каналізацією, електрикою і газом, автомобілями і дорогами, засобами зв’язку, медичним обслуговуванням);

> виникнення із середини 1960-х рр. джентрифікації - явища, протилежного субурбанізації, зокрема реконструкції і оновлення будівель у раніше непривабливих частинах міста й асоційований з ними переїзд до району багатших мешканців.

Європа є дуже важливим центром політичного, економічного та культурного впливу у світі. Тут сформувалися так звані глобальні (світові) міста, які відчутно впливають на глобальні справи, використовуючи для цього економічні, соціальні, культурні та політичні засоби. Світове місто характеризується цілим рядом ознак, серед яких: велика чисельність населення, зосередження штаб-квартир найбільших ТНК, міжнародних економічних і геополітичних організацій, є світовим фінансовим центром, має високорозвинуту сферу ділових послуг. До таких міст належать 50 найбільших населених пунктів тридцяти країн Європи, переважно столиці: наприклад, у Великій Британії - 7 (Лондон, Манчестер, Бірмінгем, Глазго, Брістоль, Единбург, Лідс), у ФРН - 7 (Берлін, Франкфурт-на-Майні, Мюнхен, Дюссельдорф, Гамбург, Штутгарт, Кельн), у Швейцарії - 2 (Цюрих, Женева), в Україні - 1 (Київ).

 Німеччина: загальна характеристика країни.

План

1. Загальна характеристика Німеччини

2. Природно-ресурсний потенціал

3. Господарство.

4. Промисловість

5. Зовнішньоекономічна діяльність.

Німеччина - одна з найрозвинутіших країн світу та Західної Європи. Вона розташована в центрі Європи. На півночі країна виходить до Північного і Балтійське: морів, на сході межує з Польщею і Чехією, на заході - з Нідерландами, Бельгією, Францією, Люксембургом, на півдні - з Швейцарією і Австрією, на півночі - Данією

Загальна характеристика Німеччини

Площа - 356 тис. км².

Населення - 81,3 млн. чоловік.

Столиця - Берлін.

Німеччина -- федеративна республіка, яка складається з 16 земель. Вища законодавча влада належить бундестагу (палаті депутатів), що обирається на 4 роки, та бундесрату (палаті земель), що складається з членів земельних урядів Виконавчу владу здійснює уряд, очолюваний федеральним канцлером.

До XIX ст. країна складалася з 300 світських та духовних держав-князівств і 50 імперських міст, які формально входили до складу "Священної Римської Імперії". В останній чверті XIX ст. з них була утворена єдина німецька держава. XX ст. вона ініціювала початок двох світових війн.

Після поразки в Другій світовій війні країна була поділена на дві частини: східну - НДР (Німецьку Демократична Республіку) та західну - ФРН (Федеративну Республіку Німеччину), які з 1949 по 1990 роки перебували у складі двох протилежних світових суспільно-політичних систем.

Після об'єднання у 1990 році регіон колишньої НДР дістав назву "нові федеральні" (східні) землі. Процес інтеграції земель виявився складним не стільки з економічної точки зору, скільки з огляду на психологію людей, що протягом більш як 40 років жили в зовсім різних соціально-економічних умовах.

     

Природно-ресурсний потенціал країни доволі вичерпаний. Головним багатством Німеччини є кам'яне (Рурський та Саарський басейни) та буре вугілля. Рурський басейн посідає за запасами перше місце в Західній Європі, проте умови видобутку складні. Є також великі запаси калійних солей (між річками Везер і Заале). Промислове значення мають поклади будівельних матеріалів.

За особливостями рельєфу країну можна поділити на три частини: Північнонімецьку низовину, Середньо-німецькі гори (Рейнські Сланцеві, Гарц, Рудні та Тюрінгенський Ліс), підвищену Південну Німеччину (Шварцвальд, Швабські Альпи, Франконські Альпи, Баварський Ліс та Баварське плоскогір'я). Територія країни добре освоєна і густо заселена.

Клімат помірний з переходом від морського на півночі до помірно континентального на півдні, сприятливий для проживання населення. Суворі зими бувають тільки в горах. На відміну від багатьох західноєвропейських країн, у Німеччині густа річкова мережа.

Найбільшу протяжність у межах країни мають Рейн, Дунай та Ельба. Донедавна ці річки були найбруднішими в Європі. Державні заходи, а також програми ЄС дали змогу майже розв'язати екологічні проблеми Руру і Рейну.

Важливу природоохоронну функцію відіграють лісові масиви, що займають майже 1/4 території країни. У 70-х роках створені перші національні парки. Це значні території, що охороняються державою.

Населення. Німеччина - етнічно однорідна країна. На кордонах з Нідерландами і Данією проживають кілька тисяч датчан і голландців. На сході - близько 100 тис. лужицьких сербів. Майже 5 млн. становлять емігранти з Туреччини та Східної Європи, що приїхали сюди на заробітки та на постійне місце проживання. Еміграція поповнює комплекс соціальних і політичних проблем, тому урядом прийнята система законодавчих заходів щодо регулювання еміграційного потоку.

Незважаючи на значні втрати під час Другої світової війни (10 млн. чоловік), кількість населення країни відновлена, зокрема завдяки поверненню репатріантів - німців, що опинилися на території інших держав після зміни кордонів. Повернення "етнічних" німців продовжується, зокрема з території Росії і Казахстану.

Німецька мова належить до германської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Крім німців нею розмовляють австрійці, жителі Швейцарії та Люксембургу.

Південні регіони країни заселені переважно католиками, північні - протестантами.

Середня густота населення становить майже 220 чол. на 1 км², розміщується воно досить рівномірно. Міських жителів - понад 85%.

У країні налічується 15 великих міст з населенням понад 500 тис. чоловік. У Берліні проживає 3,5 млн. чоловік, Гамбурзі -1,6, Мюнхені -1,2 млн. чоловік. Кількість населення в агломерації Руру становить понад 10 млн. чоловік.

У сільській місцевості досить багато сіл і хуторів. Внаслідок історичних причин (політичної роздробленості країни у середні віки) в країні немає чітко визначеного політичного центру на зразок Парижа чи Лондона.

Головним промисловим ядром країни є найбільша в Європі Рурська агломерація.

Основним фінансовим центром є Франкфурт-на-Майні, головними політичними центрами - Бонн і Берлін.

Міста Німеччини здебільшого дуже давні: ті, що знаходяться на захід від Дунаю і Рейну, мають понад 2000 років, інші - близько 1000 років. Багато з них були колись столицями князівств, тому мають історичні та культурні пам'ятки. Особливо вирізняються Кельн, Мюнхен, Штутгарт - у західній, Дрезден, Потсдам - у східній частинах країни.

Частка зайнятих у промисловості і будівництві (45% економічно активного населення) значно вища порівняно з іншими західноєвропейськими країнами. Крім того, багато людей працює у науково-дослідницькій сфері, на транспорті, в сфері послуг

Господарство. Економіка країни сучасна і всебічно збалансована. Країна m. v потужний промисловий потенціал, але позиції у сфері новітніх технологій слабо. від інших країн "великої сімки". Частка невиробничої сфери (60% працюючих тут нижча від Великобританії, Франції і США. Розмір експорту становить 20 ВВП.

В експорті переважають машини та хімічні продукти, в імпорті - промислові вироби, паливо, руди, деревина, продовольство, волокна.

Головні торговельні партнери - країни ЄС. У 90-х роках банки і корпорації країни почали активно діяти: постсоціалістичних країнах. Німеччина є перспективним економічним партнери У країни.

Після Другої світової війни в умовах існування двох держав Німеччина була змінена відновлювати зруйноване господарство. Треба було також змінювати структуру господарства через втрату ринків збуту та постачання.

Відновлення господарських структур відбувалось у ФРН під значним впливом США, в НДР – СРСІ. У 1990 році ФРН перевищувала НДР за площею у 2,2 рази, за населенням -3,6 рази, за ВВП - у 5,5 рази, а з розрахунку ВВП на одного жителя - в 1,6 рази.

У господарстві НДР переважав державний сектор (на відміну від ФРН, де його роль була мінімальною). Після об'єднання країни постало питання про створення єдиного господарського комплексу. Перед новими федеральними землями, тобто землях колишньої НДР, виникли такі проблеми, як зміна форм власності, поліпшення інфраструктури (зокрема приведення стану автошляхів до рівня західних земель структури промислового комплексу, зовнішньоекономічної діяльності.

Промисловість. Сучасна Німеччина має розвинуту електроенергетику, до працює на власних і привізних енергоносіях. Серед галузей обробної промисловості найбільш розвинуті машинобудування та хімія. Структура промислової продукції складається на 1/3 з продукції промислового призначення, на 1/3 з машин і на 1/3 товарів широкого вжитку.

Металургійне виробництво зосереджено переважно в Рурі, ЗО% його продукції йде на експорт. За обсягом хімічної продукції Німеччина поступається тільки СІЛА, а за її експортом посідає перше місце в світі. Країна посідає перше місце в Європі і третє у світі за рівнем розвитку суднобудування. Добре розвинуте виробництво інструментів, приладів, в тому числі оптичних. За вартістю машинобудівної продукції на одного жителя та за її експортом Німеччина також перша в світі.

Попитом в Європі користуються виготовлені в Німеччині музичні інструменти, хутряні вироби, фарфор, мережива, поліграфічна продукція, мисливська зброя; країна посідає перше місце в Європі за випуском паперу і картону. За виробництвом пива Німеччина поступається тільки СІЛА, а за його споживанням на душу населення та експортом утримує перше місце в світі.

Сільське господарство Німеччини - високорозвинута галузь. У ньому працює 4% зайнятого населення. До 1990 року у ФРН переважати ферми з наділами до 20 га, в НДР - державні господарства. В обох країнах сільське господарство діставало значну підтримку держави. Після об'єднання Німеччина перетворилась у найбільшого в Європі сільськогосподарського виробника. Але власних потреб населення галузь не задовольняє, тому Німеччина, поряд з Японією, є найбільшим у світі імпортером сільськогосподарської продукції. Імпортують кормове та продовольче зерно, олію, овочі, м'ясо, фрукти.

Тваринництво дає 4/5 вартості сільськогосподарської продукції. Це м'ясо, тверді сири, масло. Із зернових культур висівають пшеницю, жито, ячмінь. Середня врожайність зернових - 53 ц з гектара. Німеччина є великим виробником картоплі, цукрових буряків, овочів і винограду. Національною культурою став хміль. Головними сільськогосподарськими регіонами є південна окраїна Північнонімецької низовини від Мааса до Ельби, де поширені родючі ґрунти; річкові долини середньонімецьких гір; рівнини півдня країни.

Транспортна система Німеччини добре розвинута. Вона забезпечує не тільки внутрішні перевезення, а і транзити, оскільки країна знаходиться в центрі Європи. Німеччина бере участь у створенні Європейської системи автострад і транс'європейських швидкісних залізниць. Вантажо- і пасажироперевезення здійснюються залізницями, автошляхами і водними шляхами.

На водний транспорт припадає 1/5 вантажоперевезень, що видаляє країну за цим показником в Європі. Найважливішу роль відіграє річкова система Рейну.

Канал Рейн - Везер дав вихід Руру до Північного моря в межах державної території. Середньонімецький канал, перетинаючи територію з заходу на схід, сполучає річки півночі в єдину транспортну систему. Збудований у 90-х роках канат Рейн - Майн - Дунай сполучає Північне і Чорне моря, утворюючи транс'європейську водну магістраль.

З північного порту Кіль починається глибоководний Кільський канал, що за значенням поступається тільки Суецькому і Панамському. Паромні переправи Сполучають Німеччину з Данією, Швецією, Фінляндією, Литвою.

До Другої світової війни найважливішим транспортним вузлом був Берлін, але за роки існування двох Німеччин він втратив свою роль. Основний транспортний коридор проходить по осі Рейну.

Є локальні транспортні вузли. Найбільші – Гамбург, Лейпциг, Мюнхен тощо. Найбільший повітряний вузол - Франкфурт-на-Майні. У країні зареєстровано майже 40 млн. легкових, 2 млн. вантажних автомобілів. Kpaїна вкрита густою мережею швидкісних автомагістралей високого класу.

Зовнішньоекономічна діяльність старих і нових федеральних земель не однакова. Територія колишньої НДР тривалий час була інтегрована з соціалістичними країнами, тому тут тільки формуються зовнішньоекономічні зв'язки, орієнтовані на світовий ринок. Частка ФРН у світовому імпорті - 9%, в експорті - 11%. Країна значною мірою залежить від імпорту сировини, напівфабрикатів і деяких видів промислових товарів.

Близько 3/4 зовнішньоторговельних операцій припадає на економічно розвинуті країни, особливо - країни 6С (половина всіх торговельних обмінів) та США. Останніми роками розширюються зв'язки з постсоціалістичними країнами Центральної Європи. У країни, що розвиваються, Німеччина постачає машини та обладнання, а одержує звідти сировину та напівфабрикати.

Значне місце у зовнішніх зв'язках Німеччини посідає діяльність на ринку капіталу, причому серед інвестицій переважають капіталовкладення в економічні розвинуті західноєвропейські країни і США.

Останніми роками зростають інвестиції у постсоціалістичні країни. З-поміж країн, що розвиваються, важливе місце посідають латиноамериканські, особливо Бразилія та Мексика. До самої Німеччини традиційно інвестують капітал США (до ЗО% всіх іноземних інвестицій). Близько 20-25% промислової продукції країни виробляється на підприємствах з участю іноземного капіталу.

Внутрішні відмінності. На території країни можна виділити такі економічні райони: Північна Німеччина, Північний Рейн-Вестфалія, Прирейнський південний захід, Баварія, Південь Східної Німеччини та Бранденбург з Берліном..

Північна Німеччина (землі Нижня Саксонія, Шлезвіг-Гольштейн, Мекленбург-Передня Померанія, Гамбург та Бремен) - займає велику площу, виходить до моря, в господарському відношенні має розвинуті аграрні та торгово-транспортні функції.

Північний Рейн-Вестфалія - земля, що має важливі промислові, фінансові та сільськогосподарські функції, розвинуті металургія, хімія, машинобудування, текстильна і харчова промисловість. Тут знаходиться Рурський кам'яновугільний басейн та промислова агломерація Руру.

Прирейнський південний захід (землі Гессен, Рейнланд-Пфальц, Баден-Вюртемберг, Саар). Це найрозвинутіший і найбільший за своїм економічним потенціалом район Німеччини (ЗО% промислового та 25% сільськогосподарського виробництва Цей основний осередок наукоємних галузей промисловості виділяється виробництвом машин та хімічних товарів, а в сільському господарстві - вирощуванням овочів, винограду та тютюну.

Баварія - найбільша за площею земля Німеччини, посідає третє місце в країні за промисловим та сільськогосподарським потенціалом. Вирощують пшеницю, хміль, ячмінь. Розвинуте пивоваріння. Промисловість представлена новітніми галузями, передусім електротехнічною та автомобілебудуванням.

Південь Східної Німеччини (землі Саксонія, Тюрінгія, Саксонія-Ангальт) - найбільш економічно розвинута територія східних земель. Саме завдяки цьому району НДР входила до числа десяти найбільших машинобудівних і хімічних районів світу. Нині відбувається так звана деіндустріалізація: реконструкція застарію, структури, ліквідація неконкурентоспроможних підприємств і галузей.

Бранденбург з Берліном. Бранденбург - ядро Прусії, земля, навколо якої утворилась Німеччина, а Берлін - головний економічний і політичний центр цієї землі З 1871 року Берлін був проголошений столицею країни, що дало поштовх його розвитку.

Після Другої світової війни Берлін був розділений на дві частини: Західний, що мав особливий статус, і Східний Берлін, що став столицею НДР. У 1961 році Східний Берлін відділили від Західного Берлінським муром. Знесення Берлінського муру стало символом об'єднання Німеччини та повернуло місту його світове зкначення та різноманітні господарські функції.

 Контроль

1. Поясніть, які існують особливості сучасного постіндустріального розвитку Німеччини?

 2.  Назвіть  домінуючі  складники  третинногкао,  вторинного  та  пер-винного  секторів  економіки  Німеччини?

3.  Схарактеризуйте особливості аграрного сек-тору Німеччини?

4. Поясніть причини нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів Німеччини: Південного, Північного та Східного?

 5. Спрогнозуйте перспективи розширення економічних зв’язків України з Німеччиною?

1. Які спільні ознаки постіндустріального розвитку Франції та Німеччини? 2. Порівняйте перелік домінуючих складників третинного та вторинного сек-торів економіки Франції та Німеччини. 3. Які чинники зумовили провідні позиції Франції у розвитку міжнародного туризму? 4. Які з традиційних видів економічної діяльності та чому зберігають важливе значення в економіці Франції? 5. Порівняйте значення аграрного сектору в економіці Франції та Німеччини. 6. Схарактеризуйте осо-бливості просторової організації господарства Франції. 7*. Поясніть, під дією яких чин-ників протягом останніх десятиліть змінилася просторова організація господарства Франції. 8*. Поміркуйте, які причини обмежують економічні зв’язки України з Францією

  Франція: загальна характеристика країни.

План

1. Загальна характеристика Франції

2. Природно-ресурсний потенціал

3. Господарство.

4. Промисловість

5. Зовнішньоекономічна діяльність.

 

Франція — країна з двохтисячорічною історією. Пригадавши, що ми знаємо про цю країну, ми побачимо в уяві величні обриси Ейфелевої вежі — символу Парижа, неозорі простори виноградників Бургундії та Шампані, суворі скелі Бретані на узбережжі Атлантичного океану, засніжені верхівки Французьких Альп та Піренеїв, Лазуровий берег Середземного моря, карнавали в Ніцці, кінофестиваль в Каннах, надзвуковий літак «Конкорд», автомобілі "Рено" та «Пежо», найкращі в світі парфуми, модний одяг та ін. Франція — одна з високорозвинутих країн, що входять до «Великої сімки», є членом ООН, ЄС, НАТО.

Форма правління і державний устрій. За формою правління Франція — президентська республіка. Главою держави є президент. Законові давчий орган — двопалатний парламент (Національні збори та сенат). За адміністративно-територіальним поділом ввділяють22 райони, до яких входять 96 департаментів. Територія держави складається з континентальної частини, острова Корсики, заморських територій.

Географічне положення. Франція на заході й півночі омивається водами Атлантичного океану, а на півдні — Середземного моря. Цікаво, що дві третини кордонів Франції — морські. Це сприяє розвитку торговельно-економічних зв'язків із країнами Європи, Близького Сходу, Північної Африки. Зручним є також розташування країни відносно найважливіших транспортних міжнародних магістралей.

Природні умови та ресурси. Франція — країна різноманітних природних умов. На півночі й заході простягаються широкі рівнини, пагорби та плоскогір'я. На сході лежать давні невисокі гори Вогези, на північному сході — Арденни, на півдні країни — гірські масиви Альп і Піренеїв, що чергуються з широкими долинами. Франція розташована в помірному кліматичному поясі. На півдні — клімат субтропічний середземноморського типу. Країна добре забезпечена водними ресурсами, прісною водою. Річки мають значні гідроенергоресурси. Найбільші з них: Луара, Сена, Гаронна, Рона. Ліси охоплюють 25% усієї площі країни, 10% з них перебувають під охороною держави. Національні парки — це чудові місця для відпочинку. Серед мінеральних ресурсів переважають поклади залізної руди (Лотарингія), калійної та кам'яної солей (Ельзас, Лотарингія), уранових руд (центральні райони країни), бокситів (Прованс, Лангедок), природного газу, є небагаті запаси кам'яного вугілля (Лотарингія). Країна має достатню кількість природного будівельного матеріалу, що забезпечує власні потреби та експортується. Різноманітні форми рельєфу та досить сприятливі кліматичні умови в поєднанні з родючими ґрунтами уможливлюють розвиток у країні багатогалузевого сільського господарства і системи транспортних шляхів. Чудові природні умови Піренеїв та Альп, субтропіки узбережжя Середземного моря та численні пам'ятники архітектури й історії на території держави — важливі чинники розвитку індустрії туризму та відпочинку.

Населення. Франція належить до першого типу відтворення населення. Природний приріст становить 0,5 % за рік. Середня густота населення — 108 осіб на 1 км2. Як і в багатьох індустріально розвинутих країнах Європи, переважна більшість населення проживає в містах (80 %), де люди в основному зайняті в сфері управління виробництвом або обслуговування (туризм, фінанси, освіта, охорона здоров'я, індустрія розваг). Найбільші міста Франції: Париж, Ліон, Марсель, Бордо, Тулуза, Лілль. У національному складі переважають французи (85 %). З інших народностей є корсиканці, каталонці, баски, бретонці, фламандці, ельзасці. Іммігранти становлять 7% населення. Більшість з них — вихідці з країн Північної Африки, Східної Європи, сусідніх держав. Найбільш поширена релігія - католицизм; віруючими є 90 % населення.

Господарство. За обсягом ВНП Франція посідає 4-те місце у світі. Провідними галузями її господарства є електроенергетика, машинобудування, хімічна, легка, харчова промисловість, тваринництво, окремі галузі рослинництва, рибальство.

Енергетика базується на привізних вугіллі, нафті й газі, оскільки власних паливних ресурсів не вистачає. Водночас країна має значні гідроресурси та найрозвинутішу в Західній Європі мережу АЕС. Потужна електростанція в Одейлпо (Піренеї) працює на сонячній енергії. Є також приливно-відпливні електростанції.

Машинобудування — провідна галузь індустрії країни. Особливо виділяється транспортне машинобудування, в тому числі автомобілебудування, за кількісними показниками якого країна посідає 4-те місце в світі. Військові літаки «Містер», «Міраж», цивільні — «Каравела», «Конкорд», морські кораблі, що будуються в Дюнкерку, Тулоні, Бресті, Шербурі, відомі в багатьох країнах світу. Виготовляють також космічну і ракетну техніку, електроніку, засоби зв'язку, сільськогосподарські машини, рухомий состав залізниць, побутову техніку тощо.

Хімічна промисловість працює на довізній та власній сировині. Нафтопереробні комбінати розміщені в портах; підприємства фармацевтичної та парфумерної промисловості — у Парижі. Виробництво пластмас і добрив зосереджене в Гаврі та Руані. Підприємства хімічної промисловості працюють майже в усіх регіонах Франції.

Металургія в країні зазнала спаду. Виробництво чорних металів тяжіє до кам'яновугільних басейнів і родовищ залізної руди. Серед галузей кольорової металургії розвивається виплавка люмінію, що орієнтується на джерела електроенергії.

Легка промисловість представлена текстильною, трикотажною та швейною галузями. Всесвітньо відомі текстильні вироби, одяг, парфуми є вагомим внеском у економіку країни. Париж — визнаний центр світової моди. Головні центри виготовлення текстилю й одягу — Лілль, Рубе, Ліон.

Харчова промисловість за обсягом виробництва посідає 2-ге місце в світі (після США). Високим технічним рівнем розвитку характеризуються такі галузі, як м'ясна, молочна, консервна, цукрова (1-ше місце в Західній Європі), борошномельна, кондитерська, виноробна. Основні промислові райони — Париж, Північ, Схід, водночас швидко зростає роль південних і західних районів.

Сільське господарство посідає 1-ше місце як за валовим виробництвом продукції, так і за показниками на душу населення в Європі. Країна є одним з найбільших світових експортерів сільськогосподарської продукції.Сільське господарство Франції — інтенсивне і високопродуктивне. Більшість продукції дають середні фермерські господарства. Найкращі показники рентабельності мають ферми, розміщені в північній частині країни. Тваринництво (2/з продукції) переважає над рослинництвом. Франція утримує першість з виробництва м'яса, молока, сиру, ковбас. На півночі вирощують пшеницю, цукровий буряк, овочі, на півдні — кукурудзу, соняшник, персики, сливи, вишні, оливи. Вирощування винних сортів винограду розповсюджене в усіх регіонах Франції. Багато виноградників здавна закладено у провінції Шампань, де в довгих підземних галереях витримують відомі шампанські вина. На півдні, в районі Ніцци, величезні площі земель зайнято під квітами, з яких виготовляють есенції для парфумерної галузі. Розведення великої рогатої худоби (Нормандія, Бретань) — провідна галузь тваринництва. Саме тут виготовляють відомі на весь світ різноманітні види сирів (близько 400), що знають в усьому світі. Розводять свиней, кролів, а в гірській місцевості — овець. На узбережжі морів розвинуте рибальство: вилов тріски, тунця, крабів, омарів, морських гребінців, а з розведення устриць Франція посідає 1-ше місце в світі.

 

Транспорт у країні добре розвинутий. Внутрішні перевезення (45 % вантажів і 50 % пасажирів) в основному здійснюються автомобільним транспортом. Неабияку роль у цих перевезеннях відіграють річковий і морський транспорт. Більша частина зовнішніх перевезень припадає саме на нього. Найбільші порти країни — Марсель (2-ге місце в Європі), Гавр, Кале, Дюнкерк, Булонь. Завдяки високому рівню електрифікації залізничного транспорту експреси можуть розвивати швидкість до 500 км/год (Париж — Ліон). Париж— другий повітряний вузол у Європі після Лондона. У Франції прокладена широка мережа нафто- та газопроводів.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Найбільшими торговими партнерами є країни ЄС, США, Японія. Експортується продукція машинобудування, харчової, хімічної, парфумерної та швейної промисловості, імпортуються устаткування, комплектуючі, сировина. Франція посідає 1-ше місце в світі за кількістю іноземних туристів (62 млн осіб за рік). До списку ЮНЕСКО внесено 22 об'єкти, які вважають пам'ятками культури всього людства. Серед них: Лувр, Ейфелева вежа, Центр ім. Жоржа Помпіду, собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), палаци долини Луари, Савойських Альп, Лазуровий берег з Ніццою і Каннами тощо. З 1991 р. було встановлено дипломатичні відносини з Україною. Частка товарообороту з Україною становить 0,7 % загального зовнішньоторговельного обороту країни. Франція більше експортує до України, ніж імпортує з неї. Два французькі міста — Тулуза і Париж — побратими Києва, з якими підтримуються тісні культурні та торговельно-економічні зв'язки.

Контроль

1. Які спільні ознаки постіндустріального розвитку Франції та Німеччини?

2. Порівняйте перелік домінуючих складників третинного та вторинного сек-торів економіки Франції та Німеччини.

3. Які чинники зумовили провідні позиції Франції у розвитку міжнародного туризму?

4. Які з традиційних видів економічної діяльності та чому зберігають важливе значення в економіці Франції?

5. Порівняйте значення аграрного сектору в економіці Франції та Німеччини?

6. Схарактеризуйте осо-бливості просторової організації господарства Франції?

  Велика Британія: економіко-географічна характеристика.

План

1.Загальні відомості.

2.  Географічне положення та природно-ресурсний потенціал.

3. Населення.

4.  Зовнішньоекономічні зв’язки

Загальні відомості

Великобританія – парламентська монархія. Належить до семи найрозвинутіших країн світу, є членом Євросоюзу та НАТО.

Площа – 244 тис. км².

Населення – 58,1 млн. чоловік.

Столиця – Лондон.

Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії (офіційна назва країни) складається з Англії та пізніше завойованих і приєднаних до неї Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії (Ольстер).

Найближчими сусідами, що знаходяться на материку Євразія, є Франція та Бельгія. На заході держава межує з Ірландією, що була 700 років колонією Великобританії. Звільнення Ірландії відбулось у 1949 році. 6 графств Ольстера залишились у складі Великобританії.

Географічне положення та природно-ресурсний потенціал

      Великобританія – острівна країна, що розташована на північному сході Євразії. Межує з Бельгією, Люксембургом, ФРН, Іспанією, Швейцарією, Ірландією, Монако, Андоррою. Більш північніше розташування Великобританії сприяє холоднішому клімату (помірний, морський).

У Великобританії є значні запаси нафти, які добувають на шельфі Північного моря, а також каоліну, калійної і кам’яної солі.

Решта корисних копалин – кам’яне вугілля, залізна руда, олово, свинцево-цинкова руда відігравали велику роль у минулому.

Країна багата на гідроресурси. Їй характерна густа мережа річок: Северн, Темза, Мерсей, Трент, Уай та інші.

Ґрунти на півдні і заході переважно гірсько-лісові і підзолисті, на сході і південному-сході – бурі-лісові, в південно-східній частині Англії – перегнійно-карбонатні і алювіальні.

Населення

Великобританія – високо урбанізована країна (75%). Складається з англійців, шотландців, уельсців, ірландців, вихідців з країн Співдружності. Основою англійської мови, якою спілкується населення країни, є мова древніх кельтів. У Великобританії низька народжуваність на фоні значної тривалості життя, тому для країни характерне так зване "старіння нації". Середня густота населення – 250 осіб на 1 км².

Найбільші агломерації – Манчестерська, Лондонська, Бірмінгенська. В країні спостерігається великий потік мігрантів, які щоденно виїжджають на роботу до міст. Проте, значна частка безробітних (13% економічно активного населення) ускладнює суспільні відносини країни.

Господарства (промисловість, сільське господарство)

Промисловість Великобританії хоч і є провідною галуззю господарства, все ж за темпами росту та продуктивністю праці поступається іншим провідним країнам світу. Це стосується також новітніх галузей промисловості.

За обсягом промислового виробництва країна посідає 7 місце у світі. Нині в структурі промисловості помітна тенденція зростання частки машинобудування та зменшення частки традиційних гірничодобувної і текстильної галузей.

Тваринництво різко переважає над рослинництвом (70%). Розвинуте скотарство, свинарство, птахівництво. В рослинництві використовують високоврожайні сорти пшениці, ячменю, цукрових буряків, картоплі.

Серед видів транспорту в країні провідне місце належить морському (86% вантажообороту), що забезпечує міжнародні та внутрішньодержавні зв’язки країни. На автомобільний транспорт припадає 75% внутрішніх перевезень, на залізниці – близько 20%. Головна автомагістраль Лондон-Манчестер-Глазго. Зростає роль трубопроводів. Близько третини продукції імпортується. Експорт – різноманітний, але переважають хімічні продукти та машини.

Найпотужнішим промисловим районом з розвинутим портових господарством є Південна Англія. Тут розташована могутня агломерація Великий Лондон, славетні університетські центри Оксфорд, Кембридж, а на узбережжі – курортні міста.

Переважно аграрною є Північна Англія. Уельс, Шотландія, Північна Ірландія – національні окраїни, що переживають складні економічні проблеми. Для них характерні значні проблеми із зайнятістю населення. Північна Ірландія (Ольстер) – найбільша соціальна проблема Великобританії внаслідок протистояння католиків і протестантів. Тут найнижчі показники економічного розвитку та найвищий рівень безробіття.

Зовнішньоекономічні зв’язки

Оскільки Велика Британія є членом Європейського Союзу, то в першу чергу економічні зовнішні зв’язки її відбуваються з країнами ЄС.

Окрім цього Великобританія тісно взаємодіє з такими розвинутими країнами, як: США, Японія, Греція, Канада та інші країни світу.

В певній мірі Велика Британія контактує з Україною та колишніми країнами Радянського Союзу. Однак загальна частка цих зовнішньоекономічних зв’язків досить мала.

Головна експортна продукція країни:

• продукція машинобудування,
• фармацевтики,
• легкої промисловості тощо.

 Італія: загальна характеристика країни.

Італія - велика країна Середземномор'я, що входить до складу "великої сімки". Вона займає Апеннінський півострів, острови Сицилію, Сардинію та інші дрібні острови. У сучасних межах держава сформувалась у 1870 р. шляхом об'єднання князівств

Площа Італії - 301 тис. км². Населення - 57 млн. чоловік.

Столиця - Рим.

Італія - парламентська республіка. Главою держави є президент, строк повноважень якого - 7 років. Законодавчі функції має парламент, що складається Сенату і Палати депутатів. Рада Міністрів має виконавчі функції, голову її призначає президент.. |

Природно-ресурсний потенціал. Середземноморське розташування Італії значна протяжність території з північного заходу на південний схід зумовлюють специфіку клімату. Тут виділяють два головних його типи - помірно континентальний і субтропічний.

Рельєф країни - переважно гірський: 80% території займають гори і височини. Низовинами є Паданська рівнина і невеликі ділянки річкових долин морських узбереж.

Геологічна молодість більшої частини території Італії зумовлює незначні поклади і невеликі запаси корисних копалин. Є поліметалічні руди, якими країна частково забезпечує свої потреби (на 60% свинцем, на ЗО% - цинком). Великі запаси ртутної руди. Нерудні корисні копалини представлені покладами бентонітів, калійних солей та будівельних матеріалів.

З паливних корисних копалин є незначні поклади кам'яного вугілля, яке не добувається, нафти (власний видобуток покриває 1,5% потреб країни), газу (5% потреб країни). Країна залежить від імпорту сировини і енергоносіїв. Внутрішні водні ресурси Італії незначні. Найбільша річка - По, до басейну якої належить більшість річок Північної Італії.

Ґрунти на рівнинах та передгір'ях представлені бурими лісовими, субтропічними червоноземами, коричневими, а на підвищених масивах - гірськими алювіальними на вулканічних породах. Ліси поширені переважно в горах і займають 1/5 території країни.

      Населення. Італія - однонаціональна країна. 98% її жителів становлять італійці, які розмовляють на різних діалектах; 2% населення — словенці, греки, албанці, франко-провансальці, фріули, тірольці. Природний приріст населення постійно знижується. Механічний рух населення традиційно високий. У 70-80-х роках еміграція перевищувала середньоєвропейські показники.

Всього за останні 100 років з країни виїхало 22 млн. чоловік. Як учасниця ЄС Італія надає можливість своїм громадянам працювати за межами батьківщини в сусідніх європейських країнах. Щорічно таких осіб колись налічувалось 2-3 млн. чоловік, але за останні 20 років їх кількість скоротилась. Тепер до Італії повертається більше людей, ніж виїздить. Кількість міського населення становить 53%. У горах трапляються невеликі села.

Більша частина Паданської рівнини, а також центр країни, мають хутірський тип розселення. На півдні поширені великі села, які тут називають селянськими містами. Близько третини міст розташовані на узбережжі, решта - на Паданській рівнині, в передгір'ях. Високоурбанізованими вважаються райони Ломбардії, Лігурії, Великого Неаполя, в яких густота населення становить від 500 до 1000 чол. на 1 км². Гірські райони, острів Сардинія заселені слабо - 40-70 чол. на 1 км².

Найбільшими агломераціями є Міланська (7 млн. чоловік), Римська (5 млн. чоловік) та Неапольська (3 млн. чоловік). Більшість південних міст, на відміну від північних, мають слабовиражені виробничі функції. Частка зайнятого населення найнижча в Європі -36%, решта людей офіційно не працює. Поширена надомна праця, зайнятість у незареєстрованих підприємствах. Значна частина населення зайнята в обслуговуванні туристів - міжнародний туризм дістав високий розвиток.

Господарство. Сучасна Італія - розвинута індустріально-аграрна країна, вартість промислової продукції якої у 5-7 разів перевищує вартість продукції сільського господарства. Значно менша, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, частка наукоємних галузей, проте більша частка державної власності.

Після Другої світової війни Італія досить швидко відновила своє господарство за рахунок високих темпів розвитку промисловості. На початку 90-х років в промисловості було зайнято 23% працюючих, в сільському господарстві - 13%, в невиробничій сфері - понад 5,5%. Отже, напрям розвитку національного господарства відповідав європейським стандартам.

Промисловість - провідна галузь господарства. Для неї характерне переважання галузей важкої промисловості, особливо таких, як хімія та машинобудування, і недостатній розвиток добувних. Промисловість країни спирається в своєму розвитку на імпортну сировину. Для промислового комплексу країни характерна висока монополізація.

В Італії стан справ у промисловості контролює потужне об'єднання Інститут промислової реконструкції, яке є одним з найбільших і найвпливовіших монополістичних утворень у світі. У сфері його впливу знаходяться галузі важкої промисловості, транспорт і фінансово-кредитне господарство. В економіці переважає державний сектор - друге місце в Європі після Австрії.

Держава володіє транспортом, радіо і телебаченням, телефонним зв'язком. З приватних монополій найвідоміші "ФІАТ" (транспортне машинобудування) та "Монтедісон" (електротехніка, хімія) - одні з найбільших у світі.

Сільське господарство значно поступається промисловості та невиробничим галузям за вартістю продукції. Внутрішні потреби в головних продуктах харчування (зерно, м'ясо) воно задовольняє тільки на 70%, хоча його роль у господарстві Італії вища, ніж в інших розвинутих країнах Європи.

Особливо відстає сільське господарство Півдня з його традиційними аграрними відносинами, дрібними земельними володіннями. Укрупнення господарств - невід'ємна риса прогресу сільськогосподарського виробництва, призводить до того, що частина дрібних власників змушена займатись несільськогосподарською діяльністю або найматись на роботу до великих підприємців-землевласників.

Рослинництво є провідною сільськогосподарською галуззю. Переважає вирощування овочів та зернових. Серед овочів виділяються томати. Зернові вирощують переважно для харчової промисловості, значна частка твердої пшениці використовується для виробництва макаронів.

Країна посідає перше місце в Західній Європі за вирощуванням рису. Добре розвинуте садівництво. Італії належить перше місце в світі за вирощуванням винограду і виробництвом вин, четверте місце за збором апельсинів і вирощуванням тютюну. Серед технічних культур важливу роль відіграють цукрові буряки. Продукція тваринництва не забезпечує внутрішніх потреб.

Транспорт. Оскільки країна розташована на півострові і островах, провідна роль у зовнішніх перевезеннях належить морському транспорту. Найбільшими портами Італії є Трієст і Генуя, а всіх портів налічується близько чотирьох десятків. Для внутрішніх перевезень використовують першокласні автомагістралі. За кількістю автошляхів Італія поступається в Західній Європі тільки Німеччині.

Більшість автомагістралей розташована вздовж залізниць, найпотужнішою з них 6 "Автострада Сонця" (Мілан - Рим - Неаполь). Значення залізниць дещо зменшилось через розширення автострад, яких найбільше на півночі. Останніми десятиліттями велику роль почали відігравати трубопроводи, в тому числі трансконтинентальні. Нафтопроводи з Алжиру й Тунісу пролягають по дну Середземного моря, далі через Сицилію і Апеннінський півострів за межі Італії.

Зовнішньоекономічні зв'язки. У міжнародному поділі праці країна виступає як постачальник на світовий ринок продукції машинобудування (42% експорту), легкої промисловості (текстиль, взуття, одяг), сільськогосподарської продукції (цитрусові, овочі, вина, фрукти). В господарство Італії надходять інвестиції зі США та західноєвропейських країн.

Головними торговельними партнерами Італії є європейські країни (45% зовнішньоторговельного обороту), США і Японія. До 35% зовнішньоторговельних операцій припадає на нафтогазоносні країни Близького Сходу і країни Латинської Америки. Значні прибутки Італія одержує від туризму (6 млрд. доларів щорічно).

Внутрішні відмінності. За особливостями економічного розвитку в Італії Виділяють 3 економічні райони: Південь, Центр, Північ.

Південний район має виражену спеціалізацію зі значним переважанням рослинництва (80% сільськогосподарської продукції). Безробіття, велика релігійність населення породжує тут складні соціальні проблеми. Промисловість розміщена дисперсне, найбільший промисловий центр - Неаполь. Тут розвинуте машинобудування, чорна металургія, нафтохімія, легка і харчова промисловість. Традиційна галузь району - туризм. Острови Капрі і Іск'я - міжнародні курорти.

У Центральному районі зосереджені підприємства машинобудування, чорної металургії, хімії, хоча галузями спеціалізації є меблева, фарфоро-керамічна, текстильна, взуттєва, швейна промисловість. У сільському господарстві розвиваються овочівництво та садівництво. Тут розташовані Рим і Флоренція - важливі туристські центри.Північний район - найрозвинутіший у країні. Тут зосереджене точне машинобудування, тонка хімія, текстильна і швейна промисловість, високоорганізоване сільське господарство (тваринництво, виноградарство). Головним промисловим центром е Мілан, рівень розвитку промислових і торговельно-фінансових функцій якого вищий, ніж у столиці. Великим промисловим центром є Турин, в якому знаходяться відомі в світі заводи "ФІАТ". Генуя - великий порт району і країни.Східна частина району - індустріально-аграрна. Тут у промисловості переважають трудомісткі галузі, розвинуте машинобудування. У сільському господарстві провідну роль відіграє м'ясо-молочне тваринництво. Головні центри - Beнеція, Болонья.

Білорусь, Польща, Росія: загальна характеристика країн

Офіційна назва - Республіка Білорусь.

Географічні координати - 53 градуси Північної широти, 28 градусів Східної довготи.

Розташування. Білорусь - держава в Східній Європі, яка межує на заході з Польщею (605 км), на північному заході - з Литвою (502 км) і Латвією (141 км), на сході і північному сході - з Росією (959 км), на півдні - з Україною (891 км). У липні 1990 Верховна Рада республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет.

Країна має стратегічне положення щодо сполучення заходу і сходу, півночі і півдня. Відстань від Мінська до Варшави становить 500 км, до Москви - 700 км, до Берліна - 1060 км, до Відня - 1300 км.

Площа території: загальна - 207 600 кв. км. Довжина з півночі на південь - 560 км (350 миль), зі сходу на захід - 650 км (460 миль).

Населення - близько 10,2 млн. осіб. Білоруси - 80%, росіяни - 13%, поляки - 4%, українці - 2,5%, євреї - 1,1% та інші. Крім того, в країні проживає близько 20 тис. литовців та інших народів.

Столиця - Мінськ (1711 тис. жителів).

Інші великі міста: Гомель (500 тис. жителів), Могильов (370 тис.), Вітебськ (358 тис.), Гродно (304 тис. жителів).

      Державна мова - білоруська і російська. Найпоширеніші мови ділового спілкування - російська, англійська, німецька.

Релігія - православні - 70%, католики - 20%, уніати - 7%.

Адміністративно-територіальний поділ. Білорусь складається з 6 областей з центрами у Мінську, Бресті, Вітебську, Гомелі, Гродно і Могильові. Кожна область поділяється на райони, міста та інші територіальні та адміністративно-господарські одиниці. У Білорусі налічується понад 1000 міст, у тому числі 12 з населенням більш як 100 тис. осіб.

Найвища точка - пагорб Дзержинський у Мінській області (345 метрів над рівнем моря).

Найнижча точка - Німанська долина в Гродненській області (80-90 метрів над рівнем моря).

Державний герб Республіки Білорусь є символом державного суверенітету Республіки Білорусь. Це зелений контур Білорусі у золотих променях сонця над земною кулею, зверху контура знаходиться червона зірка, герб обрамлює вінок із золотих колосків, переплетених справа квітами конюшини, зліва - льону. Колосся навхрест обвите червоно-зеленою стрічкою з написом "Рэспубліка Беларусь".

Державний прапор Республіки Білорусь є символом державного суверенітету Республіки Білорусь. Це прямокутне полотнище з двох прямокутних горизонтальних кольорових смуг. Верхня смуга червоного кольору займає 2/3 полотна, нижня - зеленого - третину полотна. Біля древка вертикально розміщується білоруський національний орнамент червоного кольору на білому тлі, що займає 1/9 частину полотна. Довжина прапора удвічі більша від його ширини.

Членство в міжнародних організаціях. Білорусь є членом ООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МОП, ВООЗ, Ради Європи, СНД, ОБСЄ.

Економічна ситуація

Після розпаду СРСР у 1991 році Білорусь почала створення змішаної (державно-ринкової) економіки. Політика уряду полягала в тому, щоб, базуючись на існуючій структурі сільського господарства і промисловості, перетворити країну в експортера сільськогосподарської сировини та обладнання. До кінця 1990-х років приватизація практично не здійснювалася, як і раніше існує система державних замовлень і розподілу продукції.

У період з 1992 по 1994 роки обсяги промислового виробництва скоротилися на 39%, інвестицій - на 54%, торгівлі - на 67%. Це зниження супроводжувалося швидким ростом інфляції і безробіття (в середині 1999 року було зареєстровано 96,9 тис. безробітних), зростанням дефіциту державного бюджету і платіжного балансу.

Хоча президент О. Лукашенко оголосив у 1995 році про успіхи своєї політики стабілізації, МВФ піддав критиці фінансову політику Білорусі і скасував програму надання Мінську кредиту в 300 млн. доларів. Заснування у січні 1995 року митного союзу з Росією призвело до підвищення імпортних тарифів для білоруських споживачів з 5% до 20%, а пізніше - до 40%.

Згідно з офіційними даними, у Білорусі з 1997 року обсяги виробництва щорічно збільшуються на 7-10%, але це зростання в основному базується на виробництві товарів за держзамовленням, більшість яких залишаються не оплаченими. Відсутність структурних реформ призвела до послаблення підприємницького сектора і нестабільності банківського сектора економіки. Держава продовжує виплачувати субсидії сільськогосподарському сектору і зберігає контроль за цінами.

Незважаючи на лібералізацію валютного ринку для приватних осіб наприкінці 1997 р., держава зберігає контроль над обмінним курсом валют для підприємств та організацій, що призводить до відтоку іноземного капіталу.

Внаслідок економічної кризи в Росії у 1998 році Білорусь зазнала великих збитків у промисловості, торгівлі і сільському господарстві.

Економічна історія

За радянської влади Білорусь перетворилася в одну з провідних індустріально-аграрних республік СРСР. Промисловість розвивалася особливо швидко у післявоєнні роки, коли були збудовані великі підприємства з виробництва тракторів, автомобілів, штучного волокна і радіоапаратури.

У радянський період у Білорусі був створений потужний агропромисловий комплекс.

Розвивалося добування і переробка калійних солей, які давали майже половину хімічних добрив, що виготовлялися в колишньому СРСР. Сільське господарство Білорусі, володіючи лише 1,6% розораних земель колишнього Радянського Союзу, давало 33% всієї картоплі, 13% м'яса і 15% молока.

Дезінтеграція Радянського Союзу паралізувала білоруську економіку, оскільки значна її частка залежала від стабільного постачання деталями і комплектуючими з інших радянських республік. Коли необхідні комплектуючі перестали надходити, багато заводів змушені були різко скоротити виробництво і звільнити велику кількість робітників. В середині 1990-х років уряд, намагаючись попередити можливий крах промислового виробництва, розпочав налагодження прямих економічних зв'язків з тими регіонами Росії, в яких білоруські товари користувалися попитом і звідки в Білорусь надходили комплектуючі і сировина.

Економічна географія

Мінськ - не лише столиця, але й найбільший промисловий центр Білорусі. Тут випускається чверть всієї промислової продукції країни. Іншими великими промисловими центрами є Гомель (сільськогосподарське обладнання і кабелі), Могильов (електроніка і штучне волокно), Бобруйськ (шини), Брест (електроніка, шерстяні тканини і споживчі товари тривалого використання), Гродно (продукція хімічної промисловості, текстиль), Полоцьк (штучне волокно і продукти нафтохімії).

Головні сільськогосподарські райони розташовані в центрі республіки і на південно-східній рівнині, але радіоактивне забруднення внаслідок Чорнобильської аварії на 40-50% зменшило площі оброблюваних земель і поголів'я худоби в цих районах.

Підприємства лісової промисловості розміщені переважно на півночі і південному заході. Видобуток калійних солей здійснюється на Поліссі.

Енергетика

За радянської влади велика частина необхідного Білорусі палива надходила з РРФСР у вигляді нафти, природного газу і вугілля. Теплові електростанції виробляли дві третини електроенергії країни.

Після розпаду Радянського Союзу поставки дешевого палива припинилися, і Білорусь зіткнулася з енергетичною кризою. Білоруський уряд звернувся до Росії за допомогою, пропонуючи концесії в промисловості і військовій сфері в обмін на поставки нафти і природного газу. Через економічну кризу в Росії у 1998 року Білорусь отримала на 5% нафти менше, ніж у 1997-му. Восени 1998 року борг Білорусі Російській Федерації становив 1,5 млрд. дол., у т. ч. "Газпрому" 250 млн. дол.

На період до 2010 року паливно-енергетичному комплексу Білорусі необхідні інвестиції в розмірі понад 7 млрд. доларів. 3,9 млрд. дол. з цієї суми необхідно направити в електроенергетику, 1,7 млрд. - на постачання країни природним газом, 1,6 млрд. - на постачання нафтопродуктами і 2,8 млрд. дол. - на розвиток нетрадиційних джерел енергії.

Транспорт

Залізниці та автомобільний транспорт - основні види транспортного сполучення країни. Мережа залізниць орієнтована на головну магістраль, що проходить через Оршу, Мінськ і Брест, яка з'єднує Білорусь з Москвою на сході і Варшавою на заході.

У 1992 р. функціонувало 5480 км залізниці і 61000 км автошляхів з твердим покриттям. Річковий флот здійснює перевезення по 1500 км судноплавних водних шляхів (переважно в басейні Дніпра). Повітряний транспорт розвинутий відносно слабко; найбільший аеропорт країни знаходиться поблизу Мінська.

Сільське господарство

Після Другої світової війни програма меліорації розширила площу оброблюваних земель з 5 млн. га у 1940-му до 6,5 млн. га в 1990 році. Приблизно половина оброблюваних земель відведена під зернові культури, близько третини - під кормові культури, сьома частина - під картоплю, решта - під цукровий буряк, льон і сади.

Білорусь виділялася серед колишніх радянських республік найвищою продуктивністю сільського господарства і була основним експортером продовольства в інші райони колишнього СРСР. Незважаючи на спроби заохочення фермерства, державні і колективні господарства у 1998 році володіли 95% сільськогосподарських угідь. З 2700 колгоспів і радгоспів Білорусі до листопада 1998 року були реорганізовані лише близько 100.

Видобувна промисловість

Великі запаси лісу Білорусі є сировиною для значної за масштабами лісової і деревообробної промисловості (виробництво будівельних матеріалів і меблів для внутрішнього ринку).

Калійні сполуки, що добуваються в шахтах поблизу Солігорська, забезпечують великомасштабне виробництво хімічних добрив. У великих кількостях є буре вугілля і торф.

Обробна промисловість

Обробна промисловість дає близько 60% доходу Білорусі. Її провідними галузями є сільськогосподарське машинобудування (трактори, самоскиди, комбайни), станкобудування, військово-промисловий комплекс, промислова нафтохімія і виробництво будівельних матеріалів.

У Білорусі виробляються телевізори і радіоприймачі, годинники, холодильники, скловироби, меблі, одяг, льняне полотно і вироби зі шкіри. У харчовій промисловості виділяються консервні і цукрові заводи.

Зовнішня торгівля

Експорт Білорусі в 1996 році становив 5,2 млрд. доларів. Експортувалися продукція машинобудування, хімікати, продовольство; головними партнерами були Росія (80%), Україна, Польща і Німеччина. Обсяг імпорту в 1996 році становив 6,8 млрд. дол.; головними його статтями були рідке паливо, природний газ, промислова сировина, текстиль, цукор, а основними партнерами - також Росія, Україна, Польща та ін.

Польща: загальна характеристика країни.

Офіційна назва - Республіка Польща (РП) - Rzeczpospolita Polska (RP).

Географічне положення. Польща розташована у Центральній Європі над Балтійським морем, між 49о 00' та 54о 50' північної широти і між 14о 08' та 24о 09' східної довготи.

Протяжність з півночі на південь складає 649 км, зі сходу на захід - 689 км.

Площа території країни складає 312685 кв. км (9 місце у Європі).

Столицею Польщі є Варшава з населенням 1,618 млн. мешканців (4,2% від загальної кількості населення країни).

Найбільші міста (1999 р.): Лодзь (803,4 тис.), Краків (740,0 тис.), Вроцлав (637,2 тис.), Познань (577,5 тис.), Гданьськ (458,4 тис.), Щецін (416,7 тис.), Бидгощ (386 тис.), Люблін (356,5 тис.), Катовіце (344,8 тис.).

Загальна довжина державного кордону складає 3496 км. На півночі переважну частину кордону складає територіальний відрізок Балтійського моря - 440 км, а по суші Польща межує з Російською Федерацією - 210 км. На півдні гірські хребти Судетів і Карпат відділяють Польщу від Чехії - 790 км та Словаччини - 541 км. На сході сусідами Польщі є Литва - 103 км, Білорусь - 416 км та Україна - 529 км.

Чисельність населення - 38,6 млн. чол. (1999 р.)

      Адміністративний поділ - 16 воєводств (wojewodztwo). Воєводства поділяються на 308 повітів (powiat), які розділені на 2489 гмінів (gmina), включаючи 65 міст, що мають статус міських повітів. (Новий адміністративний розподіл введений 1 січня 1999 р.)

Прапор Польщі- прямокутне полотнище, розділене на дві рівні горизонтальні половини. Верхня - білого, а нижня - червоного кольору.

Герб Польщі. За легендою, білого орла, який у подальшому став гербом польської держави, побачив легендарний Лех разом зі своїми братами Чехом і Русом - родоначальниками слов'янських народів. У тому місці, де це трапилося, Лех заснував місто і назвав його Гнєзно (Gniezno), тому що орел кружляв над своїм гніздом.

Спочатку орел був особистим знаком Пшемисла II, коронованого у 1295 році. За півстоліття він став загальнодержавним символом.

Нинішній герб було затверджено у 1990 році.

Офіційна мова - польська.

Офіційна релігія - католицизм.

Грошова одиниця - злотий = 100 грошам.

Членство в міжнародних організаціях: ООН, НАТО, ОБСЄ, Організація Економічної Співпраці і Розвитку, СОТ, МВФ, Європейський Інвестиційний Банк, СБ, ЄБРР, Рада Балтійських Держав, Європейська Асоціація Вільної Торгівлі, Центральноєвропейське Об'єднання Вільної Торгівлі, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВОЗ, ЦЄІ.

Польська економіка

Послідовне впровадження економічних реформ, успіхи процесів реструктуризації, а також позитивні макроекономічні показники, досягнуті в результаті цілеспрямованої економічної політики, здійснюваної державою, допомогли Польщі уникнути криз, які переживають багато країн світу. Завдяки цьому Польщу все частіше сприймають у світі як країну успіху. Ця думка знайшла відображення і в оцінках міжнародних економічних організацій та фінансових інститутів, і в світовій економічній публіцистиці.

Процеси розвитку економіки, розширення лібералізації і широке впровадження ринкових механізмів супроводжувалися в Польщі також істотними змінами у зовнішньоекономічній політиці. Здійснено ряд змін у торговельній політиці, результатом яких була значна лібералізація товарообороту відповідно до принципів СОТ. Зміни у зовнішньоекономічній політиці Польщі позначилися також на головних напрямках економічного співробітництва і торгівлі.

Стратегічною метою цієї політики стало членство Польщі в Європейському Союзі. Польща реалізує Європейський договір від 1 лютого 1994 року, яким затверджена асоціація країни з Європейськими співтовариством. Країни ЄС є головними торговельними партнерами Польщі, на їх частку в 2000 році припадало 70% всього польського експорту і 62% імпорту.

Триває процес пристосування польської економіки до структур ЄС, тому перспектива вступу Польщі в цю організацію стає все реальнішою. Системні зміни, вільний вихід польських товарів на світовий ринок і підвищення їх конкурентоспроможності стимулювали зростання зовнішньоторговельного обороту Польщі за останні роки.

Економічні відносини Польщі з більшістю країн Центральної і Східної Європи здійснюються на основі угод про вільну торгівлю. У своїй зовнішньоекономічній політиці Польща надає також великого значення відносинам з Російською Федерацією. З цією метою вона підтримує зусилля Росії, спрямовані на її прийняття в СОТ, що сприяло б пожвавленню взаємного економічного співробітництва і торгівлі на нових, чіткіше окреслених засадах.

Оцінюючи результати, досягнуті в польській економіці в період 1999-2000 років, слід звернути увагу на тенденцію економічного зростання, що зберігається в межах 5% (ВВП) порівняно з попереднім періодом. Знизився також рівень річної інфляції, який, згідно з попередніми даними, сягнув 9,5%.

Особливо збільшився обсяг реалізованої промислової продукції (близько 9% порівняно з 1999 роком), в основному за рахунок покращення кон'юнктури переробної промисловості, а також житлового будівництва. В загальному обсязі промислового виробництва більшу роль відіграють галузі, що визначають технічний прогрес. Збільшилася також кількість квартир, зданих в експлуатацію.

В галузі сільського господарства слід відзначити підвищення закупівельних цін на основні зернові культури, забійну худобу, а також коров'яче молоко. Одночасно спостерігалося зниження закупівельних цін на картоплю і м'ясо птиці. Загалом збільшилися обсяги роздрібного продажу товарів.

Підвищилася також реальна нарахована місячна зарплата у виробничому секторі. Помітно збільшилася виручка з експорту, порівняно з витратами на імпорт. Отже, зменшився дефіцит торгового балансу країни. Однак за цей період зафіксоване подальше зниження зайнятості у виробничому секторі, у тому числі в промисловості. Збільшилася кількість зареєстрованих безробітних.

Наприкінці 2000 року рівень безробіття перевищив 14%. Незважаючи на зусилля уряду, в 2001 році не вдалося знизити цей важливий для економіки країни показник у зв'язку з недостатньою пропозицією робочих місць. У зв'язку з цим Польща дуже зацікавлена в інвестиціях, що підвищують зайнятість у регіонах з надлишками робочої сили, особливо в сільськогосподарських районах.

Бюджетом держави на 2001 рік планувалося подальше зростання річного рівня ВВП приблизно на 4%, а також подальша активна участь іноземних інвесторів у приватизації польської економіки. Незважаючи на перераховані вище труднощі, є всі передумови для того, щоб Польща і надалі входила в число країн з високими темпами економічного зростання.

Одними з найважливіших чинників цього зростання будуть, як і раніше, розширення зовнішньоекономічної співпраці і подальше збільшення зовнішнього товарообороту. Особливо Польща налаштована на покращення економічних відносин з Російською Федерацією і, зокрема, збільшення експорту польських товарів у цю країну. Це завдання особливо важливе, оскільки в період 1999-2000 років відбувалося різке зростання поставок товарів з Росії в Польщу, а у зв'язку з цим значне підвищення дефіциту у взаємному товарообороті.

Стан польської економіки напередодні вступу в ЄС

Польські реформи нерідко називають еталоном ринкових перетворень. ВВП країни перевищив дореформений рівень 1989 року на 30%. Досягнення очевидні: поляки їздять на європейських автомобілях, у великих містах скрізь вивіски відомих західних інвестиційних і комерційних мереж.

Одним із стимулів для реформ є прагнення вступити в Європейський Союз. Бажання стати частиною об'єднаної Європи виражається навіть в автомобільних номерах, які з цього року оформлені за європейськими нормами.

У Польщі є всі шанси потрапити в Євросоюз у 2003 році. Однак за таку перспективу доводиться розплачуватися. Протягом останніх трьох років у Польщі відзначено величезне негативне сальдо поточного платіжного балансу. Після кризи 1997 року в Південно-Східній Азії товари і послуги азіатського походження стали дешевшими від польських або ціни зрівнялися, а наслідком російського дефолту 1998 року стала втрата східного ринку.

Ускладнила становище також зміна керівництва Центрального банку. Напередодні Різдва Національний Польський Банк залишила голова Халіна Гранкевич-Вальц, яка очолювала його з 1993 року. Їй на зміну прийшов архітектор і виконавець польської шокової терапії 1990 року Лєшек Бальцерович. Всі інвестиційні банки поставилися до цього позитивно, на валютних торгах курс польського злотого за тиждень утвердився з 4,5 до 4,1 за долар.

Поляки люблять повторювати, що їхній економіці вдалося благополучно пережити азіатську кризу і російський дефолт. Однак напливу грошей з фондового ринку уникнути не вдалося: після серпневих подій у Росії інвестори вважали, що Польща також знаходиться в зоні ризику, а злотий, що "вистояв", дозволив полякам з вигодою для себе купувати здешевілу продукцію Росії і країн Південно-Східної Азії, але одночасно закрив шлях польським товарам на ринок тієї ж Росії.

Лише за два останніх роки негативне сальдо платіжного балансу збільшилося з 4 до 7,4% ВВП. Цього року воно збільшиться до 9%. Лише держави ЄС, а також Чехія, Угорщина і Словаччина продовжують після 1998 року споживати польську продукцію в колишніх обсягах. Експорт в інші країни Центральної і Східної Європи скоротився на 35%, включаючи 55-відсоткове падіння обсягів експорту в Росію. У свою чергу імпорт товарів, наприклад, з Росії скоротився лише на 15%.

На скорочення обсягів експорту з 32,4 млрд. доларів у 1998 році до 27,8 млрд. в 1999 році вплинув також малий і середній польський бізнес, який досі спеціалізується на товарах з низькою доданою вартістю. Погіршують платіжний баланс і зростаючі відсоткові виплати з обслуговування боргу, що становили в минулому році 3,3 млрд. доларів (у цьому році - 4,2 млрд.).

Варто звернути увагу також на наслідки фіскальної політики уряду і грошової політики Центрального банку. Стабільний злотий і висока відсоткова ставка (20,5%) при фінансуванні дефіциту бюджету за рахунок короткострокових позик збільшили надходження спекулятивного капіталу і зменшили частку прямих інвестицій. У 1996 році дефіцит платіжного балансу на 93% фінансувався прямими іноземними інвестиціями. У 2000 році він фінансувався короткостроковим спекулятивним капіталом більше ніж на 60%.

Занепокоєння також викликає дефіцит бюджету. Через масштабні соціальні програми він зріс до 3,7% ВВП.

Протягом тривалого часу вирішувати бюджетні проблеми і забезпечувати надходження прямих іноземних інвестицій дозволяла масштабна приватизація промисловості і банківського сектора. Так, тільки від продажу контрольних пакетів акцій Bank PKO SA і Bank Zaсhodni SA у 1998 році бюджет отримав 1,6 млрд. доларів, а продаж пакету акцій телекомунікаційного підрозділу промислового конгломерату Elektrim приніс державі ще 1,2 млрд. доларів.

У 1999 році доходи від приватизації становили 3,4 млрд. доларів, а в 2000 році передбачалося отримати 5 млрд. доларів. Ці гроші мали надійти від продажу пакету акцій (25-35%) телекомунікаційної компанії TP SA, 30% нафтохімічної компанії PKN ORLEN і 20-30% акцій НПЗ Rafineria Gdanska. Однак привабливих об'єктів приватизації на майбутнє вже не залишилося, а ті, що залишилися, вимагають істотних вкладень.

Кошти, які уряд мав намір отримати від приватизації, необхідні для підтримки економіки під час продовження економічних реформ. Парламент вже схвалив закон, згідно з яким гроші від продажу 7% акцій приватизованих компаній будуть передані на підтримання працівників, яких скорочено. Додатково по 2% акцій будуть закріплені за державними фондами, що займаються науковими дослідженнями і реструктуризацією державних підприємств. Для закриття вугільних шахт уряду буде потрібно 3,5 млрд. доларів, основна частина цих коштів - початкова допомога шахтарям.

Становище ускладнюється тим, що нинішній уряд одночасно здійснює масштабні реформи у соціальній сфері. Сильний злотий, високі відсоткові ставки і недосконалість трудового законодавства роблять бізнес у Польщі дуже дорогим. Для пом'якшення ситуації необхідно вжити термінових заходів, пожертвувавши частиною нинішніх досягнень у сфері макроекономіки. Насамперед, йдеться про зниження відсоткової ставки, інакше ряд підприємств продовжить практику запозичення за кордоном, розпочату в 1998 році.

В першу чергу необхідно вирішити завдання зменшення негативного сальдо платіжного балансу при стабільному злотому і проблему безробіття. Врегулюванню проблеми пошуку компаніями додаткового капіталу і створення нових робочих місць на кошти, що вивільняються, має сприяти податкова реформа, в рамках якої до 2004 року податок на доходи корпорації скоротяться з 34 до 22%.

Звільнити бюджет від обтяжливих соціальних витрат покликані пенсійна реформа і реформа системи охорони здоров'я. Суть першої реформи в стимулюванні недержавних пенсійних фондів. Розвиток таких фондів, які третину своїх активів можуть інвестувати в акції, принесе на фондовий ринок додаткові кошти і створить базу для формування національного капіталу.

Зміни очікуються також у сфері охорони здоров'я. Прогнозується, що на ринку зросте роль приватних страхових компаній, а тарифи на обслуговування визначатимуться ринком, що дозволить поступово відмовитися від бюджетного фінансування охорони здоров'я в цілому. Регіональні лікарняні каси фінансуватимуть клініки, виходячи з обсягів наданих послуг.

На жаль, закриття шахт і звільнення робітників у металургійній галузі уникнути не вдасться. Але це необхідний захід не лише з огляду на потребу знизити держвитрати або підвищити економічну ефективність підприємств, але також у рамках структурних реформ, які Польща повинна провести перед вступом в ЄС.

Членство в Євросоюзі - аргумент, який має переважити будь-які заперечення проти цих заходів. Від вступу в ЄС нині очікують не стільки вигоди від єдиного ринку, скільки отримання коштів на різні економічні й соціальні програми допомоги, яку ЄС надає менш розвинутим країнам Союзу. Польща в такому разі може розраховувати на кілька мільярдів доларів у рік.

Російська Федерація: географічне положення, природні ресурси, населення.

Площа -17 075,4 тис. км².

Населення - 148,3 млн. чоловік.

Столиця - Москва.

Росія (Російська Федерація) - одна з найбільших за площею, кількістю населення, економічним потенціалом країна світу. За площею вона посідає перше місце в світі, за кількістю населення - шосте.

Росія - євразійська країна: 1/3 території її знаходиться в Східній Європі, 2/3 -в Північній Азії.На заході Росія межує з Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Білоруссю, на південному заході - з Україною, на півдні - з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Монголією, Китаєм, КНДР. На сході територія Росії омивається морями тихого, на півночі - Північного Льодовитого океанів, на півдні виходить до Чорного, Азовського та Каспійського морів. На морські кордони припадає майже 2/3 всіх кордонів країни. До Російської Федерації належить розташована окремо на заході Калінінградська область, яка межує з Литвою й Польщею, омивається водами Балтійського моря.

Після розпаду СРСР з березня 1992 р. його правонаступницею в 00Н та в Раді Безпеки, в інших міждержавних організаціях стала Росія, що визначило її високий міжнародний статус.

Проте геополітичне положення країни змінилося: утворилися нові державні кордони з суверенними державами - колишніми республіками СРСР; обмежився вихід у Балтійське море, а також до портів та військово-морських баз Чорного моря, що переважно знаходяться нині в Україні.

    Природно-ресурсний потенціал. Росія має велику різноманітність природних умов і багаті природні ресурси. Близько 70% площі зайнято рівнинами. Гірські області переважають на сході і півдні країни.

Складна геологічна будова зумовлює значну різноманітність корисних копалин, Росія добре забезпечена паливно-енергетичними ресурсами. Тут знаходяться великі поклади вугілля (Кузнецький, східна частина Донецького, Печорський, Іркутський, Південноякутський кам'яновугільні та Кансько-Ачинський і Підмосковний буро. вугільні басейни); нафти і газу (Волго-Уральська, Західносибірська. Північнокавказька, Тімано-Печорська нафтогазоносні провінції). Є значні поклади торфу (Центральна Росія), горючих сланців (Поволжя), урану.

Родовища залізних руд залягають на Уралі, в Сибіру, в європейській частині країни (Курська магнітна аномалія, Кольський півострів). Марганцеві руди є на Уралі, в Західному і Східному Сибіру. Поклади руд кольорових металів - мідних, поліметалічних, олов'яних, алюмінієвих (боксити), дорогоцінних, рідкісних і рідкоземельних знаходяться на Уралі, в Західному Сибіру.

Значні поклади калійної і кам'яної солі зосереджені в Поволжі, Алтаї, Східному Сибіру, фосфоритів і апатитів - на Польському півострові, в європейському Центрі, Сибіру. Крім того, в країні є значні поклади сірки, азбесту, алмазів, різноманітних будівельних матеріалів.

Більша частина території країни знаходиться в помірному поясі. Майже повсюдно клімат континентальний. Ступінь континентальності помітно зростає з заходу на схід від помірно континентального в європейській частині країни до різко континентального в Східному Сибіру, що пояснюється зменшенням впливу Атлантичного океану. На півдні Далекого Сходу, який перебуває під впливом морів Тихого океану, клімат мусонний.

Різко континентальний клімат є причиною поширення багаторічної мерзлоти в Сибіру, площа якої перевищує 10 млн. км². Багаторічна мерзлота ускладнює господарське освоєння північно-східних територій.

На відстані понад 400 тис. кілометрів річки Росії придатні для судноплавства та лісосплаву, їх води є основним джерелом водопостачання міст та промислових підприємств, а в південних районах вони використовуються для зрошення. Річки багаті на гідроресурси, особливо в східних районах країни.

Російська Федерація знаходиться в межах арктичної, тундрової, лісотундрової, лісової, лісостепової, степової, напівпустельної, субтропічної природних зон. Ґрунти і рослинність на рівнинних ділянках розподіляються зонально і зони послідовно змінюють одна одну з півночі на південь. Співвідношення тепла" світла, зволоження, якості ґрунтів в кожній природній зоні створюють певні агрокліматичні умови для сільськогосподарського використання території.

Найбільш придатні для землеробства - південь лісової, лісостепова та степова зони. Більша частина території країни спеціалізується на різних видах тваринництва. Великі запаси земель для нового освоєння є на півдні Західного Сибіру та на Далекому Сході. Нечорноземна зона європейської частини Росії після проведений відповідних меліоративних заходів також може бути інтенсивніше задіяна е сільському господарстві.

Населення. Росія - багатонаціональна держава. Тут проживає понад 100 націй і народностей, що утворюють автономні республіки, краї, національні округи.Населення по території країни розподіляється нерівномірно, що пояснюється різноманітністю природних умов, історією освоєння, різним рівнем економічного розвитку окремих територій.Найгустіше заселена європейська частина країни, де проживає 2/3 населення пересічна густота становить 9 чол. на 1 км², а в окремих районах - понад 100 чол. на 1 км² Смуга концентрації населення збігається з районами старого промислового та землеробського освоєння зі сприятливими для життя природними умовами зон мішаних лісів, лісостепу, степу.

Водночас освоєння природних багатств, залучення їх у сферу економіки призвело до значних змін у розселенні, що позначилося на розвитку продуктивних сил. Сучасне розселення в Росії характеризується процесами урбанізації, її можна віднести до високоурбанізованих країн. Міське населення становить 2/3 від усього населення. З початку XX ст. кількість міських поселень зросла майже в 2,5 рази. Нині в країні понад 1 тис. міст та більш як 2 тис. селищ міського типу. Більша частина міського населення проживає у великих містах (понад 100 тис. чоловік).

Великі міста утворюють агломерації, найпотужнішими з яких є Московська, до якої входить 81 міське поселення, Петербурзька (55), Єкатеринбурзька (32), Нижньоновгородська (28). Москва і Санкт-Петербург за соціально-економічним, науковим, культурним потенціалом є найбільшими містами не тільки країни, а й Європи та світу.

За рівнем урбанізації в Росії виділяють зони високого, середнього та низького рівнів. Перша об'єднує найбільш урбанізовані території Центру, Північного Заходу, Уралу, Далекого Сходу. Середній рівень мають Поволжя, Волго-Вятський Західносибірський та Східносибірський райони. Низький - Центральночорноземний район, Північний Кавказ, де міське населення становить близько 50%.Сільське розселення більшою мірою визначається природними умовами, які впливають також і на господарську діяльність. Тому в степовій та лісостеповій зоні найбільша густота сільського населення. Тут села великі як за розміром, так і за людністю (500-1000 чоловік), а в Нечорнозем'ї, навпаки, переважають малі села (до 200 чоловік).

На демографічних процесах у країні позначилась сучасна ситуація в економіці й політиці, пов'язана з переходом до ринкових відносин. Вона призвела до зниження рівня життя, а в психологічній сфері - до втрати впевненості в майбутньому. Це позначилося насамперед на народжуваності, а отже, і на природному прирості населення, який нині в країні становить 0,7%, а в окремих районах (Поволжя, Західний Сибір) має ще нижчі показники.

 

 ОСОБЛИВІСТІ ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНОГО ПОЛОЖЕННЯ АЗІЇ. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ.

Географічне положення, природні умови та ресурси. Господарський комплекс.Географічне положення, природні умови та ресурси

Розпад Радянської імперії кардинально змінив геополітичну ситуацію не лише в Європі, але і Азії. Тому, крім традиційних макрорегіонів Південно-Західної, Південної, Південно-Східної і Східної Азії, назріла необхідність виділити ще один регіон – Центральна Азія. Він включає колишні республіки СРСР – Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Площа Центральної Азії складає 4 647 тис. кв. км.

Центральна Азія знаходиться у центрі Азії, простягаючись від Каспійського моря на заході до Алтайських гір на сході (понад 3000 км) і від боліт Західного Сибіру на півночі до гірських хребтів Гіндукушу на півдні (майже 3000 км).

Віддаленість Центральної Азії від морів та океанів ускладнює розвиток зовнішньоекономічних зв`язків. Найближчі до цих країн порти Індійського океану для них недоступні, тому що відсутні транзитні залізниці через гірські хребти Гіндукушу, Копетдагу та Іранського нагір`я. Між собою та з сусідніми країнами – Росією, Китаєм, Афганістаном, Іраном – держави регіону сполучені залізницями та мережею автомобільних шляхів. Вихід до Каспійського моря забезпечує зв’язок регіону з країнами Закавказзя.

Практично на всій території панує різко континентальний посушливий клімат і переважають пустельні ландшафти. Літо, як правило, сухе й спекотне, з температурами +30 …+40 С удень із різким зниженням вночі до +20 і нижче. Зима на рівнинній частині – помірно морозна (–5 …+3 С), коротка та майже безсніжна. У високогір`ях середньосічнева температура знижується до –26 С, літом піднімається до +4 …+15 С. У пустелях дують гарячі сухі вітри, часті пилові бурі.

Незважаючи на складні природні умови, район володіє величезним природно-ресурсним потенціалом, який може стати доброю базою для розвитку багатогалузевого господарства. Тут розвідані та експлуатуються потужні родовища вугілля, нафти і газу, залізних, мідних і поліметалевих руд, золота, фосфатів, сірки та десятків інших видів корисних копалин. Нововідкриті поклади нафти в західному Казахстані (насамперед Тенгізьке родовище) свідчать про те, що країни Центральної Азії ще довго залишатимуться експортерами нафтогазової сировини. Значну роль вони можуть відігравати і на світовому ринку кольорових металів.

Наявність потужних гірських систем з максимальними висотами понад 7000 м спричинює випадання на схилах гір великої порівняно з прилеглими рівнинами кількості опадів (понад 500 і навіть 1000 мм). Гірські льодовики, що формуються тут, дають початок повноводним порожистим рікам: Амудар`ї, Сирдар`ї, Гільменду, Геріуду, Ілі. Тому високогірні райони Таджикистану, Киргизстану та Східного Казахстану мають великий гідроенергетичний потенціал.

Вода річок, що в усі сторони розтікаються з гір, служить основою для розвитку зрошуваного землеробства. Цим пояснюється найбільша концентрація господарства саме в річкових долинах, а тим часом великі пустельні території залишаються практично незаселеними. Важлива особливість регіону – відсутність стоку річок до океанів. За винятком крайнього сходу Казахстану, район надзвичайно бідний на лісові ресурси. Значної шкоди лісам завдає неорганізована заготівля деревини для побутових потреб.

     Лісів на території дуже мало. Для Тянь-Шаню характерна наявність лісового поясу з тяньшаньської ялини та арчі. У високогір`ях поширені субальпійські та альпійські луги, що використовуються тривалий час під літні пасовища для овець. У пустелях і на рівнинах переважають полинь, солянки, піщана акація, саксаул, тамариск та інші злаки й чагарники. У пустелях і напівпустелях водяться ящірки, змії, гризуни, ховрашки та хижаки з родини котячих. Вище в горах живуть бурий ведмідь, гірські барани і козли, газель, сніжний барс, кам`яна куниця, горностай тощо.

Природні рекреаційні ресурси регіону у поєднанні з центрами давньої культури можуть служити для розвитку міжнародного туризму різного профілю. Місцевість навколо озера Іссик-Куль сприятлива для відпочинкового туризму, гірські хребти і вершини вкриті льодовиками, приваблюють гірськолижників і альпіністів, архітектурні ансамблі багатьох старовинних міст (насамперед Бухари і Самарканда) – цікаві об`єкти для пізнавального туризму.

Господарський комплекс Господарство країн Центральної Азії сформувалося як сировинний придаток Радянської імперії. Тому тут переважають галузі агропромислового комплексу та видобувної промисловості.

Більшість міжгалузевих комплексів, що сформувалися в державах Центральної Азії, не мають завершальних стадій переробки сировини і виготовлення готової продукції, і це знижує ефективність їх функціонування. Найповніше тут представлені комплекси: паливно-енергетичний, кольорової і чорної металургії та агропромисловості.

Найбільше кам`яного і бурого вугілля видобувають у Казахстані (Карагандинський та Екібастузький басейни), нафти – в Узбекистані, Казахстані і Туркменістані, газу – в Узбекистані та Туркменістані. Гірські держави Центральної Азії (Киргизстан, Таджикистан) бідні на паливні корисні копалини, зате мають потужний гідроенергетичний потенціал. В Таджикистані створено каскад ГЕС на річці Вахш, а в Киргизстані – на річці Нарин, які практично забезпечують потреби цих країн в електроенергії і служать основою деяких енергомістських виробництв.

Країни Центральної Азії є значними виробниками кольорових металів. Важливі райони кольорової металургії сформувалися: в Рудному Алтаї (поліметали); у Центральному Казахстані – міста Балхаш і Жезказган (мідь, свинець, цинк); в Киргизстані і східному Узбекистані (поліметали, золото). На базі дешевої енергії ГЕС в містах Турсун-заде (Таджикистан) і Павлодар (Казахстан) збудовані потужні алюмінієві комбінати. Враховуючи вже розвідану сировинну базу, нові центри кольорової металургії можуть виникнути у Киргизстані і Таджикистані.

Добре розвинену чорну металургію має лише Казахстан. Вигідне поєднання родовищ коксівного вугілля Карагандинського басейну і Соколовсько-Сарбайських залізних руд, а також запаси марганцевих руд, нікелю, хрому й інших летючих металів сприяють отриманню високоякісної і дешевої сталі. Металургійний комбінат повного циклу діє у місті Теміртау. В інших країнах є лише невеликі сталеплавильні заводи або цехи при машинобудівних підприємствах.

У регіоні є значні запаси сировини для хімічної індустрії. Зараз в основному використовуються ті її види, які необхідні для виробництва міндобрив. На базі видобутку фосфоритів сформувався Каратау-Жамбильський промисловий комплекс в Казахстані, сірку і мірабіліт видобувають в Туркменістані, в містах Навої і Фергана (Узбекистан) є азотно-тукові заводи. Частково використовуються грандіозні запаси мірабіліту затоки Кара-Богаз-Гол, але його комплексна переробка в цьому регіоні не здійснюється.

Основою економіки країн Центральної Азії ще довго буде сільське господарство, спеціалізація якого формувалася тисячоліттями. Природні умови цієї території сприятливі для розвитку екстенсивного напівкочового тваринництва, яке поєднується з інтенсивним поливним землеробством в оазах. У другій половині ХХ ст. тут були створені нові райони землеробства (Казахстан, Киргизстан) на цілинних землях. Але продуктивність цих земель невисока, а врожайність нестабільна – на кілька неврожайних років припадає один-два роки з високими валовими зборами.

Певна відмінність у зволоженні окремих територій, наявності природної кормової бази визначає різну спеціалізацію тваринництва. На півночі Казахстану переважає м`ясо-молочне і м`ясне скотарство у поєднанні з вівчарством і свинарством. На пустельних землях південного Казахстану та інших країн випасають тонкорунних і каракульських овець, а також верблюдів. У північних передгір`ях Тянь-Шаню, особливо в Киргизстані, а також в Туркменістані добре розвинене конярство. У передгір`ях Копетдагу знаходиться основний район розведення всесвітньовідомих ахалтекинських коней. Розвиваються також шовківництво, бджільництво, молочно-м`ясне скотарство, птахівництво, але практично відсутнє свинарство, що пояснюється забороною ісламу на вживання свинини.

У більшості центральноазіатських держав площа орних земель не перевищує 10% їхньої території, а в Туркменістані – лише 1%. Географія землеробства тісно пов`язана із наявністю водних ресурсів. Тому основні землеробські райони прилягають до річкових долин і добре зволожених передгір`їв. Дефіцит орних земель змушує місцеве населення вирощувати найбільш трудомісткі культури, насамперед бавовник. Значну частку земель займають баштанні культури, сади і виноградники. Центральна Азія славиться найкращими сортами динь, кавунів, винограду, яблук, груш та інших фруктів. Теплий сухий клімат сприяє масовому виробництву сушених фруктів: ізюму, кишмишу, кураги тощо.

Зернові й кормові культури (здебільшого пшениця, рис, люцерна) переважно використовуються у сівозмінах з технічними культурами. Лише на освоєних цілинних землях Казахстану і Киргизстану у структурі посівів різко переважають зернові культури: яра пшениця, ячмінь, просо, а в більш теплих районах – кукурудза.

Значними є посіви опіумного маку, який раніше вирощувався для потреб медицини. Але відсутність чіткого контролю за його переробкою і реалізацією може призвести до виробництва продуктів з маку для потреб наркобізнесу.

Радянська імперія залишила місцевим народам великий "букет" екологічних проблем. Масове гідротехнічне будівництво, перевитрата води при зрошенні призводять до засолення земель, породили проблеми Аралу і Балхашу. Аральське море зменшилося більш як наполовину, і з його пересохлого дна вітри розвівають тисячі тонн солі. Крім того, на величезних просторах знищена і до того бідна природна рослинність, що призвело до активної вітрової ерозії і пилових бур.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ АЗІЇ

Особливості економіки країн Азії. Країни регіону посідають одне з провідних місць у світі в сучасних політичних і соціально-економічних процесах. Серед експертів навіть існує думка, що найближчим часом центр світової економічної активності може переміститися зі США і Європи до Азії.

Проте ще в першій половині XX ст. частка Азії у світовому валовому продукті становила лише 11 % (без Японії). Показник ВВП на одну особу був стабільний - близько 650 дол. США. На Азію припадало лише 7 % промислового виробництва світу. З них 85 % продукції промисловості забезпечували легка і харчова промисловість. Переважала монокультурна спеціалізація економік країн, 80 % населення було зайнято в сільському господарстві, але при цьому регіону не вистачало власних продуктів харчування. Тому в другій половині XX ст. після здобуття незалежності перед країнами Азії постала нагальна проблема модернізації власної економіки. Зважаючи на різноманітність країн, у регіоні сформувалося кілька моделей економічного розвитку.

Японська модель (нові індустріальні країни Східної і Південно-Східної Азії на чолі з Японією). Вона передбачала створення експортоорієнтованої економіки й інноваційний розвиток.

Модель наздоганяючого розвитку. Для неї була характерна індустріалізація великих аграрних країн із опорою на власні економічні ресурси, що передбачало проведення масштабних аграрних перетворень («зелені» революції) у поєднанні з активною демографічною політикою. Після індустріалізації за цією моделлю Китай і Індія перейшли до експортної орієнтації в стратегії розвитку своїх економік.

Модель «нафтового» варіанта розвитку, який базується на значних доходах від експорту нафти і природного газу при малій чисельності населення. Прикладом є країни Перської затоки.

Крім ринкової моделі, існує й командно-адміністративна модель, яка розвивається лише в окремих країнах (наприклад, Корейська Народно-Демократична Республіка). Відмінності в рівнях розвитку і спеціалізації країн виражені тут сильніше, ніж у Європі.

За величиною ВВП і темпами економічного зростання Азія лідирує серед найбільших регіонів світу - понад 37 % світового валового продукту. Економічними лідерами регіону у 2016 р. були Китай (ВВП - 11,2 трлн дол.), Японія (5 трлн) та Індія (2,3 трлн). Далі йдуть Республіка Корея (1,4 трлн), Індонезія (0,9 трлн), Туреччина (0,8 трлн), Саудівська Аравія (0,6 трлн), Іран (0,4 трлн дол.).

До «Великої двадцятки» (G-20) входять 7 країн Азії: КНР, Японія, Індія, Республіка Корея, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія.

Китай та Індія - лідери, «ключові» країни світу, що розвиваються (мал. 37). З країн регіону тільки Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань (Китай), Ізраїль і Кіпр зараховують до постіндустріальних господарств. Індія, Китай, нові індустріальні країни «другої хвилі», нафтовидобувні держави Перської затоки, а також Туреччина, Іран є індустріальними державами. Найменш розвинені країни регіону - Афганістан, Бангладеш, Ємен - мають аграрну економіку.

Мал. 37. ВВП Китаю: динаміка зростання за період 2006-2011 рр.

Через невисоку культуру господарювання, обмежений життєвий простір в окремих країнах Азії і через постійне зростання кількості населення навколишнє середовище невпинно деградує. Інтенсивний видобуток корисних копалин без здійснення природоохоронних заходів, екстенсивне сільське господарство, вирубування лісів - усе це призводить до забруднення повітря і води, ерозії ґрунтів, зубожіння природних комплексів. До того ж часті конфлікти і війни тільки ускладнюють загальну екологічну ситуацію.

• Первинний сектор економіки. Представлений сільським і лісовим господарствами, добувною промисловістю, а також рибальством і мисливством.

Добувна промисловість представлена в більшості азійських країн, що розвиваються, завдяки їхній хорошій забезпеченості мінеральними ресурсами і загальному низькому рівню розвитку переробної промисловості. У світовому видобутку вугілля, залізних і марганцевих руд лідирують Індія і Китай. Також добре розвинуто видобування олов’яних руд (Малайзія, Індонезія, Китай і Таїланд), бокситів (Індія), хромітових (Туреччина, Філіппіни), поліметалевних, нікелевих і мідних (Китай, Філіппіни, Індонезія) руд, калійної (Йорданія) і кухонної (Індія, Пакистан, Бангладеш) солі.

Проте основним видом економічної діяльності, що визначає місце цього регіону в міжнародному поділі праці, є видобуток нафти і природного газу. Основні райони їх видобутку - країни Західної (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Іран, Ірак, ОАЕ та ін.) і Південно-Східної (Бруней, Індонезія, Малайзія) Азії.

За другу пол. XX і поч. XXI ст. країни Азії підвищили свою частку в добувній промисловості світу від 11 до 45 %.

Сільське господарство. Незважаючи на швидкий індустріальний розвиток країн Азії, у регіоні вагоме місце належить сільському господарству, в яке залучено значну частину економічно активного населення.

На поч. XXI ст. азійські країни виробили понад 50 % світової сільськогосподарської продукції. Тільки один Китай забезпечує нині понад 20 % сільськогосподарського виробництва світу. Країни регіону виділяються у світі як за вирощуванням і збором основних сільськогосподарських культур, так і за поголів’ям худоби. При цьому більшу частину продукції сільського господарства споживають у самому регіоні.

Сільськогосподарська продукція країн Азії в міжнародному географічному поділі праці представлена рисом (Китай, Індія і країни Південно-Східної Азії), чаєм (Індія, Китай (мал. 38), Шрі-Ланка і країни Південно-Східної Азії), цитрусовими (Туреччина й Ізраїль), натуральним каучуком (Малайзія й Індонезія), фініками (Західна Азія), бавовною (Індія, Пакистан), джутом (Індія і Бангладеш), тропічними фруктами (Індія, Китай, Південно-Східна Азія). У тваринництві окремі країни Азії вирізняються значним поголів’ям великої рогатої худоби (Індія), свиней, овець і птиці (Китай). Загалом переважає рослинництво.

В Азії склалися кілька великих районів спеціалізації сільського господарства: вирощування рису (охоплює мусонні регіони країн Східної, Південно-Східної і Південної Азії в долинах річок Янцзи, Меконг, Іраваді, Ганг, Брахмапутра); вирощування чаю (Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індія); субтропічного землеробства (узбережжя Середземномор’я); тропічного землеробства (вологі тропіки Індонезії та Малайзії); вирощування пшениці (від північного Китаю до Ірану і Туреччини); вирощування просоподібних культур (кукурудза, просо, сорго) - посушливі території Південної і Східної Азії; пасовищного тваринництва - пустельні райони Центральної Азії (Монголія, Афганістан).

Та попри значні показники аграрного сектору економіки регіону, в багатьох країнах ще не вирішено продовольчу проблему. В окремих країнах Південної і Південно-Східної Азії мільйони людей гостро відчувають дефіцит продуктів харчування

Однією з проблем аграрного сектору є гостра нестача оброблюваних земель і величезні масштаби зайнятості населення в сільському господарстві у розвиткових країнах.

Варто також зазначити, що на сьогодні країни Азії випередили країни Латинської Америки з вилову риби і стали лідером світового рибальства.

Лісове господарство. Основу лісового господарства країн Азії становить заготівля і реалізація круглого лісу для подальшої обробки на виробництві.

Згідно зі статистикою, підготовленою міжнародною організацією при ООН - ФАО за 2016 р., основними виробниками промислового круглого лісу в Азії є такі країни, як Китай - займає 9 % світового випуску ділової деревини (5-те місце у світі); 4 % припадає на Індонезію (7-ме місце). Близько 3 % світового випуску ділової деревини припадає на Індію (8-ме місце). Найбільшими країнами-експортерами деревини є Індонезія, Малайзія і Філіппіни. Особливістю лісозаготівлі в Китаї є те, що частка листяних порід становить близько 54 %, решта - деревина хвойних порід..

ГОЛОВНЕ

Роль Азії у світовому господарстві за останні десятиріччя зросла.

Економіка регіону переважно експортоорієнтована. За величиною ВВП і темпами економічного зростання Азія є лідером серед найбільших регіонів світу - понад 37 % світового валового продукту.

Інтенсивний видобуток корисних копалин, екстенсивне сільське господарство, вирубування лісів - усе це призводить до забруднення повітря і води, ерозії ґрунтів.

У господарстві країн Азії вагоме місце посідає сільське господарство, у якому зайнята значна частина економічно активного населення.

 

 

Японія

Площа - 372 тис. км².

Населення ~ 125 млн. чоловік.

Столиця - Токіо.

Японія - економічно найрозвинутіша країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, високі темпи економічного зростання, вигідне геополітичне положення в північно-західній частині Тихого океану дають підставу вважати цю країну одним із найважливіших центрів світового господарства. Японія має потужну промисловість з найновішими технологіями, значні валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції в системі міжнародних економічних відносин.

У другій половині XX ст. вона пройшла період небаченого в її історії економічного піднесення і вступила в етап постіндустріального розвитку. Країна розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної Азії. Це морська країна, для якої Тихий океан - найбільш універсальна та зручна дорога у всі кінці світу.

Японія - конституційна монархія. Сучасний державний устрій визначається конституцією 1947 року, основні положення якої відкривають широкі можливості демократії в країні. В адміністративному відношенні Японія поділяється на 43 префектури (кен), три столичних округи - Токіо (столиця Японії), Осака та Кіото (стародавня столиця країни) і губернаторство Хоккайдо.

Природно-ресурсний потенціал. Острови Японського архіпелагу, геологічною основою яких є підводні гірські хребти, простягаються дугами вздовж східного узбережжя Азії. Основна дуга складається з чотирьох островів: Хонсю, Кюсю, Сікоку та Хоккайдо. Територія островів знаходиться в активному сейсмічному районі, де часті землетруси. 3/4 території островів займають гори та місцевості з дуже пересіченим рельєфом.

На островах - понад 200 вулканів, серед них - 40 діючих, в тому числі і Фудзі, що є символом країни. Господарська діяльність зосереджена на порівняно невеликих за площами рівнинах, серед яких значні на о. Хонсю - Канто (на ній розташована столична агломерація), Кінкі (розміщуються Осака, Кіото), Нобі (розташована агломерація Нагоя), Етіго; на о. Кюсю - Тікуго (міста, Фукуока і Кітакюсю); на Хоккайдо - Ісікарі.

      У надрах Японських островів трапляються хімічні елементи майже всієї таблиці Менделєєва, але родовищ промислового значення вкрай мало. Достатньо для внутрішніх потреб видобувається тільки вапняків і сірки, дуже мало - вугілля, свинцево-цинкової і мідної руди, золота.

Вся територія країни перебуває в зоні активної діяльності мусонів. Літній мусон супроводжується опадами на східних схилах гір, а зимовий несе холодні повітряні маси з Сибіру і спричиняє сильні снігопади на Хоккайдо і на узбережжі Японського моря. Навесні і восени в Японію приходять тропічні циклони. Весною вони приносять теплі дощі, а з серпня по жовтень - тропічні урагани (тайфуни). Дощі живлять численні річки, що мають значний енергетичний потенціал, воду їх використовують для зрошення.

Японія - зелена країна, її гори на півдні вкриті субтропічними, в центральній частині - мішаними, на півночі - хвойними лісами. Проте більшість лісів країни - штучні насадження, а ландшафти дуже змінені діяльністю людини (мол. 105).

Населення. Територія Японських островів - одна з найбільш густо заселених у світі. Переважна більшість населення країни розміщується на вузьких смугах прибережних рівнин. Системи розселення в зонах Токіо - Йокогама, Осака - Кобе - Кіото, Нагоя, північної частини Кюсю (Кітакюсю - Фукуока) являють собою великі багатомільйонні агломерації.

Вздовж головної транспортної осі країни, що з'єднує ці агломерації, виникло одне із найпотужніших у світі зосереджень промисловості та інших видів економічної діяльності, за яким закріпилася назва "Тихоокеанський промисловий пояс Японії".

У східній частині цього поясу від Токіо - Йокогама до Осака - Кобе склався другий у світі за кількістю населення мегалополіс - Токайдо (понад 65 млн. чоловік).

Господарство. Сучасна Японія має динамічні продуктивні сили, в яких нестача природних ресурсів компенсується високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу та сучасних методів організації виробництва, високим рівнем розвитку науки і техніки.

Держава і підприємці проводять активну діяльність на світовому ринку. І Економіка Японії після Другої світової війни пройшла два етапи розвитку. В І0-60-ті роки склалися чи не найсприятливіші умови розвитку за всю історію Японії. Інтенсивно використовувалася висококваліфікована і водночас ще дешева робоча сила, активно впроваджувалися найновіші досягнення світового науково-технічного прогресу, відбулися реорганізація капіталу, аграрні реформи на селі. Скористалась Японія і заощадженням на воєнних витратах, що вивільнили додаткові кошти, сприятливою кон'юнктурою на світових ринках дешевої сировини.

У 70-80-ті роки сприятливі чинники попередніх десятиліть вичерпали себе. Тільки кваліфікована робоча сила (але тепер уже одна з найдорожчих у світі) як і раніше відіграє важливу роль. Японія від практики залучення іноземних технологій перейшла до інтенсивного розвитку власних наукових досліджень.

Нині країна має трудові ресурси з високим рівнем професійної підготовки, культури праці та професійної мобільності. Рівень продуктивності праці - один з найвищих у світі. Господарство має сучасну технічну оснащеність, використовує сучасне Устаткування і сучасні технології виробництва. Проблема нестачі місцевих Природних ресурсів розв'язується шляхом впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій у поєднанні з гнучкою політикою на зарубіжних ринках сировини.

Як основні внутрішні ресурси розвитку використовуються ті можливості, які надає науково-технічний прогрес. Зовнішні ресурси розвитку утворюються за рахунок реалізації на світових ринках високоякісної і конкурентоспроможної продукції наукоємних галузей господарства, науково-технічної інформації та експорту капіталу.

Промисловість. Становим хребтом японської промисловості стали потужні корпорації, які входять до великих фінансово-монополістичних груп: Фуйо, Міцубісі, Сумітомо, Міцуї, Дайіті тощо. Основні виробництва зосереджені в руках окремих великих концернів. Але водночас важливу роль відіграє діяльність і численних малих та середніх підприємств.

 Японська промисловість активно пов'язана зі світовими ринками. З одного боку, для її потреб довозиться 79% необхідного вугілля, 99% нафти, 98% залізної руди, 70% лісу, 100% фосфатів, бокситів, бавовни, вовни тощо. З другого боку, на експорт іде половина вироблених автомобілів, майже 90% годинників, 95% відеомагнітофонів, 75% копіювальних машин, понад 50% телевізорів та калькуляторів, понад 40% верстатів тощо.

В Японії висока територіальна концентрація виробництва. В межах "Тихоокеанського промислового поясу", територія якого становить тільки 1/4 частину площі країни, виробляється 4/5 промислової продукції Японії. Зона мегалополісів, особливо агломерації Кейхін (Токіо - Йокогама), Хансін (Осака, Кобе, Кіото), Тюкьо (Нагоя) є зосередженням наукоємних виробництв.

Важливою рисою географії важкої промисловості стало формування великих міжгалузевих комплексів-комбінатів. Найпотужніші об'єкти виникли по сусідству з трьома головними агломераціями. Наприклад, в агломерації Кейхін - це комбінати в Йокогама, Кавасакі, Гоі, Касіма; в Хансін - комбінати в Хіробата, Сакаї, Анегасакі; біля Нагої - комбінати в Йоккаіті. Ланцюжок комбінатів виник на узбережжі Внутрішнього Японського моря: Мідзусіма, Івакуні, Токуяма, Оіта тощо.

Японія - лідер світової чорної металургії (98 млн. тонн сталі в 1994 році). Тут діють майже два десятки металургійних заводів повного циклу, найбільші - у Кавасакі, Тіба, Токай, Хіробата, Фукуяма, Кітакюсю. В хімічній промисловості основу галузі становлять 16 нафтохімічних комплекси, найбільші - у Касіма, Гоі, Йоккаіті, Мідзусіма, Сакаї.

За розмірами енергоспоживання, Японія четверта в світі (понад 500 млн. тонн у вугільному еквіваленті), хоч на 90% залежить від імпорту енергоносіїв, у тому числі нафти імпортується 240 млн. тонн, вугілля довозиться понад 110 млн. тонн.

У світовому виробництві машин і устаткування частка Японії становить понад 10%. Машинобудівні фірми освоїли всю номенклатуру продукції галузі.

Провідні машинобудівні концерни є основою експортної бази Японії, адже за межі Японії вивозиться 1/4 продукції машинобудування. Провідними галузями японського машинобудування є електромашинобудування (І/З продукції галузі), де половину продукції дає радіоелектроніка; транспортне машинобудування, в якому провідне місце посідає автомобілебудування (10,5 млн. автомобілів у 1994 році) та суднобудування; загальне машинобудування з великими фірмами, що виробляють промислове устаткування і верстати.

В Японії створений потужний науково-виробничий комплекс. Це дає змогу розглядати виробництво наукоємної та технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації країни в міжнародному поділі праці. Науково-виробничий комплекс має високий рівень територіальної концентрації.

Так, на агломерацію Токіо - Йокогама припадає 60% наукових розробок і близько 40% продукції галузей високої технології. Важливу роль відіграють також Осака, Кіото і Нагоя. Перспективним напрямом покращення територіальної організації цього комплексу є створення системи технополісів - науково-промислових зон, оснащених сучасною інфраструктурою і науково-дослідними підприємствами. Створене перше "наукове місто" - Цукуба, створюється ще 19.

В агропромисловому комплексі Японії зайнято майже 1/4 економічно активного населення, з них тільки 5,8% - у сільському, лісовому господарстві та рибальстві АПК країни забезпечує близько 56% потреб у продовольстві (від рослинництва та тваринництва), але якщо до цього додати продукцію морських промислів (а морепродукти - винятково важливий компонент японської національної кухні), то рівень самозабезпечення країни продовольством можна оцінити в 70%.

Земель, придатних для землеробства, в Японії вкрай мало. В 1994 році оброблялось 5,1 млн. гектарів, на яких працювало 3,7 млн. чоловік, зайнятих в сільському господарстві. Середні розміри фермерського господарства - трохи більше одного гектара. За останні десятиліття відбулася серйозна перебудова виробничої структури агробізнесу.

Виділяються три галузі спеціалізації:

• рисосіяння (країна дає 15 млн. тонн рису),
• плодоовочівництво,
• тваринництво (виробляється 3,5 млн. тонн м'яса).

Потреби в продукції інших галузей країна забезпечує за рахунок імпорту. Довозиться 9/10 пшениці (близько 5,8 млн. тонн), вся кукурудза (20 млн. тонн), 92% бобів і сої (5 млн. тонн), 80% цукру, близько 1/3 жирів та 1/5 м'яса.

В Японії склалися яскраво виявлені зони приміської і зональної спеціалізації сільського господарства. Важливою зоною приміської спеціалізації (м'ясо, молоко, овочі, фрукти, квіти) є територія мегалополісу Токайдо від долини Канто до долини Кінкі. Інші спеціалізовані зони - "рисовий пояс" Японії - на північному сході та узбережжі Японського моря; північний схід Хоккайдо, що спеціалізується на молочному тваринництві та буряківництві; центральний високогірний район, який перейшов від шовківництва до вирощування овочів і фруктів.

Південні зони субтропічного землеробства склалися на тихоокеанських узбережжях Сікоку і Кюсю. Транспорт Японії виконує великий обсяг роботи як у внутрішніх, так і міжнародних перевезеннях. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним; зовнішні вантажні - винятково морським, а пасажирські - повітряним.

Особливість формування та використання транспортної мережі на Японських островах - труднощі в її будівництві: дорого коштує земля, потрібно будувати велику кількість тунелів (довжина окремих перевищує 10 км), мостів, у тому числі багатокілометрових мостів між островами, підводних тунелів (найбільший між Хонсю і Хоккайдо - 53 км) та ін. Але незважаючи на труднощі, мережа залізниць з швидкостями руху 200-250 км/год. та швидкісних шосейних доріг поступово зв'язала всі основні економічні центри країни.

На зовнішні перевезення морського транспорту припадає понад 0,5 млрд. тонн вантажів (імпорт - 9/10). Найбільші порти: в затоці Ісе - Кобе, Осака та Сакаї; в Токійській затоці - Йокогама, Тіба, Кавасакі, Токіо; інші важливі - Нагоя, Сімідзу, Хіросіма, Фукуока, Нагасакі тощо.

Зовнішньоекономічні зв'язки. На Японію припадає понад 6% імпорту та понад 9% експорту, 15% прямих зарубіжних інвестицій світу.

Найважливішою тенденцією зовнішньоекономічної діяльності країни є перехід її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважно на інвестиційну діяльність.

Країна в основному довозить сировину, напівфабрикати, деякі види хімікатів та промислового устаткування з усіх кінців світу, а вивозить промислові товари, науково-технічну інформацію та капітал.

На світовому ринку науково-технічних знань Японія, яка раніше залежала від залучення зарубіжних технологій, нині сама стала значним постачальником наукових розробок, особливо в галузях електроніки, автомобіле- і суднобудування, хімії, матеріалознавства, біотехнологій тощо. На світовому ринку інвестицій японські корпорації активно займаються створенням спільних підприємств, їх скуповуванням в економічно розвинутих країнах.

Територіальні відмінності. В економіці Японії надзвичайно розвинуті внутрішні господарські зв'язки: основні виробничі потужності країни розташовані досить компактно, а їх взаємозв'язки забезпечуються розвинутою мережею комунікацій. Разом з тим, в країні спостерігаються значні відмінності в територіальній структурі господарства.

Ядрами територіальної структури господарства є сталі регіональні територіально-господарські системи, що сформувалися на базі провідних групових систем розселення:

• Токіо,Осака,Нагоя,Фукуока,Хіросіма,Саппоро,Сендай.

Токіо й Осака виконують економічні та політичні функції в масштабах держави. Сфери впливу інших центрів здебільшого збігаються з межами своїх економічних районів.

У країні склалася така схема районування. У центральній частині о. Хонсю знаходяться Столичний район (рівнина Канто та прилеглі гірські райони), Кінкі (ядро - агломерація Осака-Кобе-Кіото), Токай (найбільший центр Нагоя) та Хокуріку (узбережжя Японського моря). На південному заході - Тюгоку (південний захід о. Хонсю), Сікоку та Кюсю. На північному сході - Тохоку (північний схід о. Хонсю) та Хоккайдо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Китай

Китай - країна, історія державності якої сягає кількох тисячоліть, її народ зробив вагомий внесок у матеріальну та духовну культуру людства

Площа - 9,6 млн. км².

Населення - 1,2 млрд. чоловік.

Столиця - Пекін.

Китай - країна, історія державності якої сягає кількох тисячоліть, її народ зробив вагомий внесок у матеріальну та духовну культуру людства. Китай з його великою територією, величезними трудовими і багатими природно-сировинними ресурсами, потенційно містким внутрішнім ринком має об'єктивні передумови для створення цілісного, різнобічно розвинутого господарства, здатного забезпечувати потреби країни у всіх необхідних товарах.

Нині за розмірами ВВП та економічним потенціалом Китай входить у першу десятку провідних країн світу. Зростання ролі в світовому господарстві Азіатсько-Тихоокеанського регіону ще більше посилює економічні можливості Китаю.

З дня проголошення в 1949 р. Китайської Народної Республіки країна пройшла складний шлях соціального і економічного розвитку, що привів до утворення сучасної моделі централізовано керованої економіки Китаю, в якій поєднуються елементи соціалістичного господарювання з елементами ринкового господарства. Провідною політичною силою в Китаї ось уже майже півстоліття є Комуністична партія Китаю.

Китай - республіка. Вищий орган влади - Всекитайські збори народних представників.

В адміністративному відношенні КНР поділяється на 23 провінції, 5 автономних районів (Внутрішня Монголія, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Гуансі-Чжуанський, Нінся-Хуейський) та три міста центрального підпорядкування - Пекін, Тяньцзінь та Шанхай. З 1997 року Сянган (Гонконг) є особливим адміністративним районом Китаю, а з 1999 року до КНР приєднається Аоминь (Макао).

Природно-ресурсний потенціал. Китай - третя за площею країна світу - має значний земельний фонд, великі запаси корисних копалин, потужні гідроресурси, а також широкі можливості щодо освоєння ресурсів океану.

Природа Китаю багата і різноманітна. На півночі суворі гірські хребти, покриті лісами або степами помірного поясу, прилягають до холодних просторів Сибіру, а на півдні - гори з вічнозеленими тропічними лісами. На рівнинах Східного Китаю, що знаходиться під впливом теплих мусонів Тихого океану, розкинулись родючі поля, на заході - безводні простори найбільших азіатських пустель і гори, вкриті вічними снігами.

Площа сільськогосподарських угідь у КНР становить близько 350 млн. гектарів, або трохи більш як 1/3 території країни. Ще 1/6 території зайнято лісами. Орні землі становлять близько 100 млн. гектарів, або 11% земельного фонду. Але якщо врахувати, що в окремих районах можна збирати 2-3 врожаї на рік, посівна площа Китаю набагато більша, ніж площа ріллі, вона оцінюється в 150-170 млн. гектарів.

Основна частина орних земель припадає на східні райони країни, на заході знаходиться тільки 12% таких земель.

Китай надзвичайно багатий сировинними паливними і мінеральними ресурсами.

Великі запаси залізної руди і руд легуючих металів для чорної металургії є в більшості провінцій, зокрема - в Північному Китаї, Сіньцзяні та на півдні. Особливо багато родовищ руд поліметалів, олова, сурми, вольфраму, ртуті в провінціях Південного та Південно-Західного Китаю. Тут є також великі поклади фосфоритів, плавикового шпату, азбесту, різноманітних будівельних матеріалів.

Промислові запаси вугілля становлять майже 1/3 світових. На провінції Північного Китаю припадає половина запасів вугілля в країні, ще 1/5 запасів зосереджена в провінціях північного заходу. 1/3 території Китаю перспективна на нафту й газ. Найкраще розвідані нафтоносні площі знаходяться на півночі Великої Китайської рівнини (1/3), на північному сході (1/4) та на північному заході. Перспективний на нафту шельф китайських морів.

У країні є значні запаси ядерної сировини: в провінціях Гуандун, Сіньцзян, Цінхай та у Внутрішній Монголії. Можливості енергетики істотно доповнюються великим гідропотенціалом. Річний стік річок Китаю --2,7 тис. км³, що становить майже 9% стоку всіх річок земної кулі.

Населення. Кожний п'ятий житель Землі - китаєць. Для природного руху населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2% на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн. чоловік. Кількість економічно активного населення становить понад 500 млн. чоловік.

Економіка Китаю функціонує в умовах надлишку робочої сили та прихованого аграрного перенаселення. Відбувається стихійна урбанізація, кількість міст з населенням понад 1 млн. чоловік становить вже більш як чотири десятки.

Розміщене населення Китаю нерівномірно. У Східному Китаї на 1/5 території проживає 2/3 населення країни. Половина його зосереджена в приморських районах, західні та північно-західні райони країни з несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. На Північному Заході і в Тибеті на 1 км² припадає тільки 1-4 чоловіки.

Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції Північного, Північно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграції в зонах міст-мільйонерів.

Найбільшими містами Китаю є Шанхай (понад 12 млн. чоловік), Пекін (понад 9), Тяньцзінь (8), Чунцін (7), Гуанчжоу, Фучжоу, Чанчунь, Шеньян (всі по 5-6 млн. чоловік), а також Далянь, Ухань, Ціндао та ін.

Господарство. У розвитку економіки КНР можна виділити кілька періодів: відбудови і першої п'ятирічки, "великого стрибка", "культурної революції" і сучасних реформ.

У роки відбудови і першої п'ятирічки (1949-1957 рр.) була проведена земельна реформа, що ліквідувала пережитки системи феодалізму на селі. Розпочалася індустріалізація країни. Внаслідок авантюристичної політики керівництва Китаю з 1958 року почалися роки "великого стрибка".

Були поставлені нереальні завдання: за З-5 років ліквідувати економічне й технічне відставання від економічно розвинутих країн. Було надмірно форсовано розвиток промисловості, а формою "вдосконалення" сільського господарства стало створення "народних комун". Почався економічний хаос, на подолання якого пішли роки. "Народні комуни" розукрупнили, селянам повернули частину усуспільненої власності і присадибні ділянки. Становище в економіці дещо нормалізувалось.

З 1966 року в Китаї почався період "культурної революції" - політичної кампанії, яку розгорнули ліворадикальні політичні сили. Внаслідок масових репресій було паралізовано діяльність господарських органів, знову дезорганізоване господарство країни.

Завдяки проведенню системи заходів і цю кризу вдалося ліквідувати. В 70-ті роки економічний розвиток певною мірою стабілізувався. Керівництво Китаю відмовилося від пріоритетів ідеологічних доктрин.

У 1978 році було проголошено курс на економічну реформу ("гайге"). Реформу розпочали з сільського господарства. Селяни одержали землю в довгострокову оренду, була впроваджена система сімейного підряду. Як результат - різко зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Розпочалися реформи і в промисловості. Розширилась самостійність підприємств.

Водночас у зовнішньоекономічній діяльності Китай перейшов до політики "відкритих дверей", тобто до політики співробітництва з усіма державами, використання іноземного капіталу, побудови вільних економічних зон.

У результаті змін, що відбулися у системі власності, в сучасному Китаї утворилось п'ять її форм:

• Державна,колективна,особиста,приватна,державно-капіталістична.

Різко зросла кількість приватних підприємств, в тому числі з участю іноземного капіталу.

Оцінка сучасного рівня економічного розвитку Китайської Народної Республіки є досить неоднозначною. З одного боку, КНР - велика держава, що за абсолютними показниками поступається небагатьом країнам світу. Країна має великі можливості в енергетиці (третє місце в світі за видобутком палива, в тому числі перше - за видобутком вугілля), посідає друге-третє місце за виробництвом сталі, перше - за виробництвом зерна і тканин. У КНР розвинуті космічна і атомна промисловість, нафтохімія і електроніка. З другого боку, виробництво промислової і сільськогосподарської продукції на душу населення порівняно невелике.

За роки будівництва соціалізму у КНР докорінно змінилася галузева структура господарства. На початку 50-х років у структурі ВВП частка сільського господарства становила 1/2, промисловості - близько 1/4. На початок 90-х років співвідношення оцінюється так: промисловість - 1/2, сільське господарство близько 1/3.

Отже, структура ВВП Китаю наблизилась до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний рівень цивільних галузей промисловості.

Промисловість. У КНР створено потужну багатогалузеву промисловість. Поряд з традиційними (текстильна, вугільна, металургійна) виникли і такі нові галузі промисловості, як нафтодобувна і нафтопереробна, хімічна, авіаційна, космічна, електронна.

Структура енергобалансу зберігає "вугільний" характер. Кам'яне вугілля забезпечує 3/4 потреб в енергії, нафта - близько 1/5. Видобуток вугілля становить 1,2 млрд. тонн, родовища розробляються в усіх провінціях країни, але найбільше -в Північному Китаї.

Нафти добувають понад 170 млн. тонн. Основні райони видобутку - Північний Схід і шельф. Потужності електроенергетики не забезпечують потреб господарства країни, хоча за виробництвом електроенергії - 840 млрд. кВт/год. - КНР посідає четверте місце в світі.

Чорна металургія країни спирається на власні запаси залізної руди, легуючих металів і вугілля. В 1994 році виплавлено 91 млн. тонн сталі і 96 млн. тонн чавуну. Виробництво металу представлене трьома групами підприємств: основу галузі становлять великі комбінати в Аньшані, Ухані, Мааньшані та Баошані, кожний потужністю понад 10 млн. тонн; в другу групу входять півтора десятка заводів середньої потужності, третя група - це численні невеликі металургійні і металообробні заводи провінцій.

Машинобудування - найважливіша галузь китайської індустрії. Провідне місце тут посідають підприємства, що випускають продукцію воєнного призначення. Налагоджено також виробництво машин і устаткування для різних галузей промисловості, виробництво металорізальних верстатів, автомобілів, тракторів і сільськогосподарських машин.

Розвинуте загальне машинобудування й електронна промисловість. Характерною рисою територіальної структури галузі є співіснування великих машинобудівних центрів, у яких розміщені великі машинобудівні заводи, і численних дрібних підприємств, що діють у кожній провінції. Найбільші машинобудівні центри Китаю - Шанхай, Пекін, Тяньцзінь, Шеньян, а також Харбін, Далянь, Чанчунь, Гуанчжоу, Ухань, Нанкін, Сіань, Чунцін.

У хімічній промисловості особливо вирізняються виробництва воєнної хімії і мінеральних добрив. За виробництвом добрив (понад 20 млн тонн у перерахунку на вміст корисного компонента) КНР поступається тільки США.

Текстильна промисловість Китаю за обсягом готової продукції посідає перше місце в світі. Вона дає близько 1/4 світового виробництва бавовняних тканин і 1/10 - тканин із хімічних волокон. Китай є також важливим виробником натуральних шовкових тканин.

Основні підприємства текстильної промисловості зосереджені в Східному і Північному Китаї. Найбільший центр текстильної промисловості - Шанхай, шовкових тканин - Ханчжоу. Значними центрами текстильної промисловості є також Пекін, Тяньцзінь, Ціндао, Нанкін, Усі, Сіань, Чунцін, Гуанчжоу.

Сільське господарство. Китай - велика сільськогосподарська країна. Тут збирають понад 1/3 світового врожаю рису та просяних культур, зосереджено 1/10 світового поголів'я великої рогатої худоби і 2/5 свиней. Китай - один з найбільших у світі виробників кукурудзи, бавовни, сої, чаю, тютюну, м'яса птиці, коконів шовкопряда.

Для галузевої структури сільського господарства характерне значне переважання рослинництва (в основному продовольчих культур), частка якого становить понад 70% вартості валової продукції галузі. В самому ж рослинництві спеціалізація того чи іншого району визначається співвідношенням трьох груп культур: зернових, технічних і овочевих.

Зернове господарство дає основну частку продовольства країни. Традиційною культурою є рис, який займає до 1/4 посівних площ. Щороку в Китаї збирають близько 180 млн. тонн цієї цінної культури. На півдні та в районі Сичуань рис - основна зернова культура, в басейні р. Янцзи, крім рису, вирощують пшеницю та ячмінь, на півночі рис поступається пшениці, гаоляну (просяна культура) й кукурудзі. В південних районах збирають по два, навіть по три врожаї рису на рік.

Технічними культурами засіяно близько 1/6 посівної площі. З-поміж волокнистих культур основними є бавовник (1/4 світового виробництва) і джут. Важлива цукроносна культура - цукрова тростина. Головними олійними культурами є соя (близько 20 млн тонн на рік) й арахіс. Китай посідає друге місце в світі (після Індії) за виробництвом чаю (580 тис. тонн на рік).

Овочівництво і бульбові культури (особливо батат і картопля) дають істотну частку продовольства. Вирощують більш як сто видів різних овочів, зокрема численні сорти капусти, редьки й ріпи, моркви, цибулі.

Тваринництво має різні напрями розвитку в східних і західних районах країни. У східних районах частка тваринництва незначна в структурі виробництва, важливе значення мають свинарство і птахівництво. Західна і почасти північно-східна частини країни - зона екстенсивного тваринництва, яке використовує великі пасовища. Тут розводять овець, кіз, коней, верблюдів, а у високогірних районах яків.

У територіальній структурі сільського господарства Китаю виділяються чотири зони.

Зона богарного землеробства і тваринництва північної частини Східного Китаю (північ Великої Китайської рівнини, Північно-Східний Китай та Внутрішня Монголія). Тут зосереджена половина орних земель і 1/3 посівних площ. Зона дає третину зернових і стільки ж тваринницької продукції.

Зона рисосіяння, субтропічних і тропічних культур південної частини Східного Китаю (Східний, Центральний і Південний Китай, улоговини і плато Південно-Західного Китаю). Це - один з найстаріших районів світового землеробства, де зосереджено 40% орних земель Китаю, він дає 3/5 зерна країни і половину продукції тваринництва.

Зона пасовищного скотарства й оазисного землеробства в Північно-Західному Китаї.

Високогірна зона Цінхаю і Тибету.

Транспорт. У Китаї, враховуючи кількість населення та розміри території, транспорт ще не задовольняє потреб господарства. Половину обсягу всієї його роботи виконують залізниці, важливе значення в перевезенні вантажів має водний, особливо морський транспорт, а в перевезеннях пасажирів - автомобільний. Повітряний транспорт ще недостатньо розвинутий.

Найгустіша мережа залізниць, автошляхів, водних комунікацій склалася на Великій Китайській рівнині, де зосереджена більшість населення і господарських об'єктів, та на північному сході. Вона забезпечує вихід до портів на узбережжі, через які здійснюється більша частина зовнішньоторгових перевезень. Найважливіші з них - Шанхай - на сході, Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь та Щндао - на півночі, Гуанчжоу та Сянганна - на півдні.

Внутрішня частина держави забезпечена шляхами набагато гірше, і континентальні зовнішні комунікації тут також обмежені - це залізниці на Монголію і на Казахстан, а також стратегічне Каракорумське шосе на півострів Індостан через найвищі у світі перевали.

Зовнішньоекономічні зв'язки. КНР з початку 80-х років активно розвиває політику "відкритих дверей", яка передбачає активне залучення іноземного капіталу, науково-технічне співробітництво, створення "особливих економічних зон", в яких заохочується діяльність зарубіжних та спільних підприємств.

Частка КНР у міжнародній торгівлі залишається порівняно скромною. Переважає вивіз продукції гірничодобувної, легкої промисловості і сільського господарства в обмін на продукцію важкої промисловості.

Китай вивозить вугілля, нафту, кольорові метали, рис, бавовну, чай, тканини, одяг тощо. Китайські товари легкої промисловості користуються попитом на світовому ринку.

В імпорті переважає довіз прокату, мінеральних добрив та машин. 3/5 зовнішньоторгового обороту КНР припадає на Японію, США та Східну Азію.

Внутрішні відмінності. В Китаї склалися такі історико-географічні райони: Північний Схід (Манчжурія), Північ (східна частина країни на північ від Хуанхе), Схід (промислові приморські райони Великої Китайської рівнини), Центр і Південь, Північний Захід та Південний Захід, їх умовно можна розглядати як економічні райони.

Північний Схід - один з провідних індустріальних районів Китаю. Його господарський профіль визначають паливно-енергетичний, металургійний та лісопромисловий комплекси. Тут розвинуте також багатогалузеве сільське господарство (пшениця, рис, гаолян, соя). Найважливіші міста в центральній частині району - Шеньян, Аньшань, Фушунь, на півночі - Харбін, на узбережжі - Далянь.

Північ - третій, після Східного та Північно-Східного Китаю, за значенням промисловий район країни. Провідне місце тут посідають трудомісткі і наукоємні галузі - електроніка, електромашинобудування, приладобудування, виробництво синтетичних матеріалів тощо. В цьому районі знаходяться столичні округи Пекіна і Тяньцзіня, які є зосередженням не тільки адміністративної, фінансово-економічної діяльності, а й осередком науки і культури. Степові райони Внутрішньої Монголії, що належать до цього району, залишаються все ще недостатньо освоєними.

Східний Китай - найважливіший у господарському відношенні район країни, на який припадає 30% населення, 35% промислової і ЗО% сільськогосподарської продукції. Тут добре розвинуті текстильна, суднобудівна, електронна, верстатобудівна, металургійна, хімічна промисловість. Всебічно розвинуте сільське господарство - постачальник рису, пшениці, сої, бавовни, чаю, різноманітних овочів, свинини і птиці. В районі зосереджений значний культурний і науковий потенціал. Найбільші міста - Шанхай (найбільше місто Китаю), Нанкін (стара столиця країни), Ханчжоу, Ціндао, Фучжоу.

Центр і Південь - аграрно-індустріальні райони. Центральний Китай має пересічний рівень економічного розвитку. Основне промислове ядро його -Ухань. Спеціалізація сільського господарства така ж, як і в Східному Китаї. Південний Китай багатий на сировинні ресурси. Найбільший його промисловий і торгово-економічний центр - Гуанчжоу. Поряд з Гуанчжоу знаходяться важливі для Китаю вільні економічні зони. На узбережжі розташований Сянган - один із найпотужніших промислових вузлів сходу Азії.

Північно-Західний район має несприятливі природні умови, але багатий на природні ресурси. Це відкриває значні можливості для його розвитку в перспективі. Головні міста - Сіань, Ланьчжоу, Урумчі.

Південний Захід. Основний осередок господарської діяльності району - Сичуанська улоговина. Тут розвинуте багатогалузеве сільське господарство і різноманітна промисловість. Головні міста - Чунцін, Ченду. До Південного Заходу належить також високогірний район Тибету, що має суворі природні умови. Тут знаходиться Лхаса - важливий релігійний центр ламаїзму, що є одним з напрямів буддизму.

 

 

 

 

 

 

 

Індія

Площа - 3,3 млн. км².

Населення - 950 млн. чоловік.

Столиця - Делі.

Індія є однією з найбільших країн світу. За державним устроєм це - федеративна республіка. Голова держави - президент. Законодавчий орган - двопалатний парламент (Народна палата і Рада сенаторів).

Країна поділяється на 25 штатів і 7 союзних територій.

Гірські системи Гіндукушу і Гімалаїв на півночі та Індійський океан на півдні відокремлюють півострів Індостан від решти світу. Проте зв'язки між ними були завжди. Сучасні сусіди Індії мають з нею багато спільного в природному, етнічному, історико-культурному і економічному відношеннях. Складні взаємини між ними зумовлені значною мірою релігійною ворожнечею.

Населення. Демографічна ситуація в Індії подібна до інших країн, що розвиваються. За кількістю жителів Індія поступається тільки Китаю. Середня густота населення становить 260 чол. на 1 км² і є однією з найвищих у світі, а в долині Гангу і на прибережних низовинах зростає до 1000-1500 чол. на 1 км².

Поняття "індійці" об'єднує кілька спільнот. Більшість з них належить до двох мовних сімей: на півночі - це індоєвропейська мовна сім'я (індоарійська група), на півдні - дравидська. Найбільша етнічна спільність - хіндустанці, мова яких - хінді - проголошена державною. Хіндустанців майже 250 млн. чоловік. Поряд з ними є ще 11 етнічних груп, кожна з яких налічує від 20 до 90 млн. чоловік. Адміністративний поділ країни враховує це: штати створені за етнічною ознакою, місцеві мови в них також офіційні. Мовою державного спілкування є англійська.

Індійське суспільство ще й досі поділяється на касти, що зумовлюють статус і заняття людини з дня її народження. Кастова система засуджена і заборонена державою, але освячена релігією індуїзму, яка регулює сімейне життя і суспільні відносини. Понад 4/5 населення - індуїсти, мусульман тільки 11%, що становить майже 100 млн. чоловік. Общинні конфлікти на релігійному ґрунті виникають особливо в північній Індії: між мусульманами і індуїстами, між сікхами та індуїстами.

Незважаючи на все різноманіття, загальні культурні риси і усвідомлення спільності історичної спадщини об'єднують жителів Індії в одне ціле. Індійська цивілізація нараховує понад 5 тис. років, її матеріальні пам'ятки - храми, мавзолеї, мечеті, палаци, форти трапляються повсюдно, багато з них відомі в усьому світі.

      Три чверті індійців живуть у сільській місцевості, переважно у великих селах. Міське населення становить 23%, або майже 200 млн. чоловік.

Міста надзвичайно різноманітні. Багато їх виникли дуже давно, ще до нашої ери: Патна, Варанасі, Іллахабад, Делі. Деякі є священними для індуїстів. В Іллахабаді, що знаходиться у місці злиття річок Джамни і Гангу, на релігійне свято один раз на 12 років збирається до півтора десятка мільйонів віруючих.

Середньовічну епоху уособлює Агра. Калькутта, Бомбей і Мадрас засновані колонізаторами, які були їх оплотами.

Останнім часом в ході індустріалізації виникли міста Бхілаї, Роуркела, Дургапур, Бокаро та ін.

Індія добре забезпечена сільськогосподарською сировиною. З-поміж мінеральних ресурсів світове значення мають поклади залізної, марганцевої руди, слюди. Енергоресурси представлені головним чином вугіллям і гідроенергією. Рівень споживання енергії дуже низький. Майже 2/5 її одержують за рахунок непромислових джерел: дрова, гній, солома тощо. Найбільше ГЕС у Західних Гатах. Нафту добувають на шельфі поблизу Бомбея.

Господарство. За абсолютними розмірами валового національного продукту Індія входить до перших 15 країн світу. Якщо ж його поділити на 950 млн. чоловік, то країна опиниться серед найвідсталіших і найбідніших. В Індії є сучасні заводи і електростанції, космічна і атомна техніка, важка індустрія. Проте характер суспільства значною мірою залишається доіндустріальним. Це - сільськогосподарська країна.

Понад 650 млн. індійців, що дорівнює населенню всієї Європи, - сільські жителі. Для більшості, як і 3000 років тому, знаряддям праці є дерев'яне рало і серп, паливом - гній і солома, транспортом - віл або буйвіл, формою обміну - бартер. Третина сільських жителів не має землі і є наймитами. В містах становище не краще. В Калькутті, що налічує 12 млн. жителів, третина живе в нетрях, які є нагромадженнями примітивних халуп, а іноді просто візків або тентів. Те саме в Делі, Бомбеї, Мадрасі та інших містах. Ще й досі більша частина населення неписьменна.

Індія вивозить на міжнародний ринок чай, руди металів, вироби з бавовни \ джуту. Але її участь у світовій торгівлі дуже мала. Країна має велику зовнішню заборгованість.

Причини відставання Індії криються як у 200-річному пануванні англійських колонізаторів, так і в застійних формах доіндустріального виробництва і його величезних розмірах. Пережитки минулого даються взнаки більше, ніж у Латинській Америці чи навіть Африці.

Сільське господарство. Для мусонного клімату характерна нерівномірність розподілу опадів по території і протягом року. Є надмірно зволожені райони і райони посушливі. Є вологий сезон і сезон сухий. Тому важливе місце займає тут штучне зрошення, що практикується з давніх часів. За розмірами зрошуваних площ Індія поділяє з Китаєм перше місце. Греблі, канали, колодязі, насоси, тимчасові водойми - характерна риса індійського ландшафту.

Головними зерновими культурами країни є рис, пшениця і просо. Рис вирощують скрізь. Найбільша концентрація його посівів - на північному сході і при бережних низовинах. Місцями збирають до трьох врожаїв протягом року. Рисові райони дуже важливі для країни. Тут найбільша густота населення Пшениця - культура зимового сезону - вирощується на зрошуваних землях посушливого північного заходу. Просо культивують у внутрішній частині плоскогір'я Декан. У харчуванні індійців велику роль відіграють бобові, овочі і фрукти, прянощі, олійні (особливо арахіс і рапс) і цукрова тростина, їх вирощують повсюдно. Культивують також манго, палаю, апельсини і банани.

Батьківщиною цукрової тростини вважають долину Гангу. З-поміж волокнистих культур - бавовник і джут. Посіви бавовнику зосереджені в посушливій західній частині країни в Пенджабі, на плоскогір'ї Декан і в південній Індії. Вологолюбний джут - культура дельти Гангу і Брахмапутри. Індія є найбільшим у світі виробником і експортером чаю. Цю культуру в XIX ст. запровадили колонізатори. Чайні плантації розміщені на добре зволожених схилах гір північного сходу і півдня країни.

Тваринництво має підсобне значення. За поголів'ям великої рогатої худоби Індія посідає перше місце (1/5 світового поголів'я), але худоба (воли, буйволи, корови) використовується переважно як тяглова сила. Індійці-індуїсти є вегетаріанцями. Вони споживають тільки молочні продукти. Індуїзм вважає корову священною твариною.

Промисловість. За роки незалежності Індія зробила значний крок вперед у створенні сучасної індустрії, особливо важкої. Але розвиток її стримується вузьким внутрішнім ринком.

Бідність населення і дешева робоча сила є причиною розвитку кустарної промисловості. Дешева ручна праця ковалів, теслярів, гончарів, ткачів забезпечує населення дешевими споживчими товарами. Так, з 8 млрд. метрів бавовняних тканин, які щорічно виробляє Індія тільки половина виготовляється на фабриках, решта - кустарним способом.

Стара фабрично-заводська промисловість що виникла ще за колоніальних часів, зайнята переробкою сільськогосподарської сировини Її розміщення зумовлене відповідними сировинними зонами. Бавовняні фабрики зосереджені по Містах західної частини країни, найбільше їх у Бомбеї і Ахмадабаді Джутова промисловість концентрується навколо Калькутти.

Важка промисловість, що створена останнім часом, сконцентрована східній Індії в долині річки Дамодар і на плато Чхота-Нагпупур, де величезні поклади залізної руди знаходяться поруч з кам'яновугільними басейн Тут виник комплекс виробництв, що об'єднує добування сировини і палива, електроенергетику, чорну і кольорову металургію, важке машинобудування. За аналогією район звуть "Індійським Руром" або "Індійським Донбасом". Найбільшим центром металургії є Бокаро, важкого машинобудування - Ранчі.

Сучасні машинобудівні і хімічні заводи є також у Бомбеї, Калькутті, Мадрасі, Бангалорі та деяких інших містах. Особливе місце в машинобудуванні зайняв Бангалор. Тут виробляють верстати, літаки, зброю, засоби зв'язку. Це - центр електронної промисловості і космічних досліджень.

 Транспорт. Головну роль відіграють залізниці, будівництво яких почалося ще в XIX ст. Важливе значення має гужовий і в'ючний транспорт, мускульна енергія людини.

Внутрішні відмінності. Для Індії характерні велика територія і природні, етнічні та господарські відмінності. Найважливішою і найвідомішою її частиною є Індо-Гангська низовина. Ця величезна низовина дає притулок і годує (враховуючи Пакистан і Бангладеш) більш як півмільярда жителів Землі. Тут відбувалися найважливіші події індійської історії, звідси пішла і назва країни. Невипадково столицею Британської Індії була Калькутта, що відкривала з моря шлях у долину Гангу, а столицею незалежної Індії став стародавній Делі, розташований на вододілі Інду і Гангу.

Найбільш розвинуті штати сучасної Індії знаходяться на заході країни. Штати Пенджаб і Хар'яна (Північно-Західний район) дають країні товарне зерно. В штатах Гуджарат і Махараштра (Західний район) ще в доанглійську епоху виникли умови для розвитку капіталізму. Територія їх вигідно розташована щодо Суецького каналу і шляхів з Європою і СІЛА. Бомбей (11,8 млн. чоловік) нині є головним фінансово-торговим, промисловим, транспортним і науковим центром. Його роль в Індії можна порівняти з роллю Нью-Йорка в США.

Східна Індія (Східний і Північно-Східний економічні райони) - порівняно відстала частина Індії. Проте тут знаходяться Калькутта (11,7 млн. чоловік), що як і Бомбей, є провідним фінансовим та торговим центром країни, а також потужна вугільно-металургійна база Дамадарського басейну.

Південна Індія - головний район плантаційного господарства. Найбільшими містами тут є Мадрас (5,7 млн. чоловік) і Бангалор (4,6 млн. чоловік).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Америка Північна

Географічне положення

Північна Америка - материк у Західній півкулі. Крайні точки: на півночі - мис Мерчісон (71°50' пн. ш.), на заході - мис Принца Уельського (168° зх. д.), на сході - мис Сент-Чарльз (55°40' зх. д.), на півдні - мис Мар'ято.

На півдні з'єднується з Південною Америкою, кордон з якою проходить через Панамський перешийок. До Північної Америки часто відносять Центральну Америку.

Площа Північної Америки 20,36 млн. км², з островами 24,25 млн. км².

Найбільші острови - Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Вест-Індія й острови біля західних берегів материка - Алеутські, архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлоти, острів Ванкувер та інші.

Північну Америку омивають - на півночі - Північний Льодовитий океан із Гудзоновою затокою, на сході та південному сході - Атлантичний океан з Мексиканською затокою, на заході - Тихий океан з Каліфорнійською затокою. Великі півострови: на півночі - Бутія, Мелвіл, на сході - Лабрадор, Флорида, Юкатан, на заході - Каліфорнія, Аляска, Сьюард.

Береги Береги Північної Америки розчленовані вкрай нерівномірно. Найбільше порізані береги гірських районів - Гренландії, східної частини Канадського Арктичного архіпелагу, Тихоокеанського узбережжя Канади і південної Аляски. Вони належать до льодовиково-тектонічного і льодовиково-ерозійного типів і являють собою складні системи фіордів.

 Береги затоки Святого Лаврентія - рівні абразивні і бухтові, півострови Нова Шотландія і північно-східна частина США - тектонічні й ерозійно-тектонічні з численними шхерними островами, на південь від 43° пн. ш. береги Атлантичного океану - акумулятивні, лагунові, ускладнені естуаріями і дельтами рік. Особливо великі естуарії характерні для ділянки берегів між 37° і 40° пн. ш.

На півдні Флориди й у деяких районах Центральної Америки береги утворені побудовами коралів і заростями мангрової рослинності. Береги Тихого океану, крім північної частини, розчленовані слабкіше, особливо від Каліфорнійського півострова до кордону США і Канади, де переважають береги абразионно-бухтового типу. На заході Канади і півдні Аляски - береги фіордові. Для західного і північного узбережжя Аляски характерні акумулятивні бухтові, дельтові і термоабразивні береги.

Рельєф Побудова поверхні материка асиметрична: західну частину займає гірська система Кордильєр, східну - великі рівнини і невисокі гори. Поверхня західної частини материка розташовується на висоті в середньому близько 1700 м, східна близько 200-300 м. Середня висота Північної Америки - 720 м.

Широкий розвиток платформних структур сприяв формуванню великих плоскогір'їв і рівнин у центральній і східній частинах материка. На півночі і північному сході розташовується Лаврентійська височина. На південь від неї, переважно на території США, знаходяться Центральні рівнини, на заході вони поступово переходять у більш високі (500-1500 м) Великі рівнини, що утворюють велике передгір'я Кордильєр. На північ від Великих рівнин розташовується низовина Маккензі.

Центральні рівнини облямовані зі сходу Аппалачами, що витягнуті з південного заходу на північний схід і продовжуються до о. Ньюфаундленд. Гірський рельєф характерний для східних частин Канадського Арктичного архіпелагу і берегових частин Гренландії; у сполученні зі сприятливими кліматичними умовами він сприяв нагромадженню великих льодовиків на півночі материка. Південно-східні краї материка утворюють Берегові низовини, що включають Приатлантичну низовину на сході і Примексиканську низовину на півдні.

Кордильєри включають ряд гірських дуг, витягнутих переважно із північного заходу на південний схід. Східна дуга складається з хребта Брукса, гір Маккензі, Скелястих гір (мис Елберт, 4399 м) і Східних Сьєрра-Мадре. На захід від цих хребтів розташовується пояс внутрішніх плоскогір'їв і плато висотою 1000-2000 м - плоскогір'я Юкон, вулканічне плато Британської Колумбії і Колумбійське плато, плоскогір'я Великий Басейн і плато Колорадо, вулканічне плато і плоскогір'я внутрішньої частини Мексиканського нагір'я. Плоскогір'я здебільшого складаються з плоских столових поверхонь, хребтів і улоговин (Долина Смерті у Великому Басейні - 85 м).

Із заходу пояс плато і плоскогір'їв обмежений системою найбільш високих хребтів Кордильєр. До неї відносяться вулканічна гряда Алеутських островів і Алеутський хребет, Аляскінський хребет, що сягає у вершині Мак-Кінлі висоти 6193 м (найвища вершина Північної Америки), Береговий хребет Канади, Каскадні гори, Сьєрра-Невада і Західна Сьєрра-Мадре, Поперечна Вулканічна Сьєрра з вулканом Орісаба 320 (5700 м) та інші. На захід від цієї системи розташована смуга знижень, зайнятих або затоками (Кука, Пьюджет-Саунд, Каліфорнійською), або низовинами (долина р. Уілламет, Каліфорнійська долина).

Західний берег материка утворюють Кенайський, Чугачський, Святого Іллі (мис Логан, 6050 м) хребти, острівний хребет Канади, Берегові хребти США. На південь від Мексиканського нагір'я гірські ланцюги Кордильєр роздвоюються: один відхиляється на схід, утворюючи підводні хребти й острови Вест-Індії, і потім переходить в Анди Венесуели, інша простягається через Теуантепекський і Панамський перешийки до Анд Колумбії.

Геологічна побудова і корисні копалини Центральну, велику частину Північної Америки займає докембрійська Північноамериканська (Канадська) платформа (включає також острів Гренландія без його північних і північно-східних окраїн), що облямовується складчастими гірськими нагромадженнями каледонського (північний схід країни, Гренландія, острів Ньюфаундленд, Північні Аппалачі), герцинського (Південні Аппалачі, хребет Уошіто і його продовження, Канадський Арктичний архіпелаг), мезозойсько-кайнозойського (Кордильєри) віків. Приатлантична і Примексиканська низовини в США вкриті чохлом мезозойсько-кайнозойських відкладень і є плитами платформ із палеозойським фундаментом.

Корисні копалини Більшість родовищ корисних копалин Північної Америки знаходиться на Канадському щиті і в Кордильєрах. Докембрій Канадського щита включає великі родовища залізних руд (район озера Верхнього, півострова Лабрадор), сульфідних, мідних, нікелевих і уранових руд (північне узбережжя озера Гурон), а також золота (район Поркьюпайн) і кольорових металів; осадовий чохол платформи, в основному по кордону зі складчастими областями, містить численні поклади нафти, газу і кам'яного вугілля (Східні і Західний внутрішні кам'яновугільні басейни Північно-Американської плити).

У Кордильєрах відомі численні і місцями великі родовища руд золота, срібла, міді, цинку, свинцю (родовище Пайн-Пойнт), молібдену, вольфраму, ртуті, менш поширені залізні руди.

Уздовж Тихоокеанського узбережжя, у Каліфорнії і на Південній Алясці, а також у передгір'ях (Канада) і в східній частині (США) Скелястих гір є значні родовища нафти і газу.

До крейдових відкладень Скелястих гір і внутрішніх прогинів Кордильєр у Канаді залягають поклади кам'яного вугілля, а до низів мезозою Скелястих гір - осадові руди урану; у палеозої того ж району - пластові поклади фосфоритів.

Клімат Північна Америка розташована в арктичному, субарктичному, помірному, субтропічному, тропічному і субекваторіальному поясах.

Арктичний пояс включає території, що омиваються Північним Льодовитим океаном. У Гренландії і східній частині Канадського Арктичного архіпелагу суворий клімат з низькими літніми і зимовими температурами і досить великою кількістю опадів, що сприяє розвиткові значного заледеніння. Північне узбережжя Аляски і західна частина Канадського Арктичного архіпелагу мають більш континентальний арктичний клімат з малою кількістю опадів.

Субарктичний пояс (від 58° пн. ш. на заході і 50° пн. ш. на сході) характеризується в західній частині рясними опадами, теплою зимою і прохолодним літом, у центральній частині (на схід від Кордильєр) - значною континентальністю із сильними морозами, на сході - м'якою, сніжною зимою і вологим холодним літом.

Помірний пояс (на схід від 40° пн. ш.) відрізняється м'яким, дуже вологим кліматом на заході, різко континентальним на внутрішніх плоскогір'ях Кордильєр і на сході помірно континентальним.

У субтропічному поясі (що включає увесь південь США, крім південного краю Флориди) західна частина штату Каліфорнія має м'який клімат "середземноморського" типу з без-морозною, дощовою зимою і сухим літом; внутрішні плоскогір'я Кордильєр - континентальний, сухий з дуже жарким літом; східне узбережжя - вологий мусонний.

У тропічному поясі Каліфорнійський півострів, береги Каліфорнійської затоки і внутрішня частини Мексиканського нагір'я мають клімат посушливий, інші території - вологий з літнім максимумом опадів.

Субекваторіальний пояс, що включає південну частину Центральної Америки, характеризується постійно жарким кліматом з вологим літом і сухою зимою, за винятком гірських районів, що перебувають під впливом пасату з Карибського моря і отримують рясні осідання також у зимовий період року.

Радіаційний баланс за рік на значній території на північ від 56° пн. ш. складає менш 20 ккал/см² або 84 кдж/см² (у Гренландії негативний), на півдні швидко зростає, досягаючи від 30° сх. ш. 60-80 ккал/см² або 250-335 кдж/см2. Над більшою територією переважає рух повітря з заходу на схід і тільки на півдні, у тропічних широтах - з північного сходу на південний захід (пасати).

На Тихоокеанському узбережжі узимку переважає тепла погода з дощами і снігопадами в гірських районах, на більшій частині Аляски, внутрішніх плато Кордильєр і на північному заході Канади - морозна і суха погода, у центральних і східних частинах материка - мінлива погода з морозами і відлигами, частими снігопадами. У райони Центральної Америки і Вест-Індії вторгається екваторіальний мусон, що викликає випадання рясних опадів.

Середні температури січня зростають від -36°С (на півночі Канадського Арктичного архіпелагу) до 20°С (на півдні Флориди і Мексиканського нагір'я). Найнижча температура (-64°С) відзначалася на Алясці і на північному заході Канади; на льодовиковому щиті Гренландії (на висоті 3000 м) температура опускалася до -70°С.

Температури нижче 0°С бувають всюди, крім західного узбережжя південніше 40° пн. ш., південного краю Флориди, низовин на півдні Мексики і Центральної Америки. Середні температури липня змінюються від 4°С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до 32°С на південному заході США. Найвищі температури спостерігаються у південних частинах району внутрішніх плоскогір'їв Кордильєр (у Долині Смерті до 57°С - найвища температура у Західній півкулі).

Найбільша кількість опадів випадає на південному сході Аляски, на заході Канади і північному заході США (2000-3000 мм, місцями до 6000 мм на рік, переважно узимку і восени). На південному сході США річні опади складають 1000-1500 мм, головним чином за рахунок літніх дощів.

Центральні рівнини і північний схід материка отримують 600-1000 мм на рік, переважно влітку, Великі рівнини - 400-600 мм, внутрішні плато і плоскогір'я - місцями менше 100 мм. На західному узбережжі, на південь від 37° пн. ш. кількість опадів різко скорочується, головним чином внаслідок майже повної відсутності дощів влітку.

На півострові Каліфорнія на рік випадає не більше 100-150 мм опадів. Стійкий сніжний покрив виникає взимку на північ від 40° пн. ш., на Великих рівнинах - на північ від 44° пн. ш.

Внутрішні води Північна Америка багата водами. Їй належать найдовша річкова система Землі - річка Міссісіпі з Міссурі, і найбільше скупчення прісної води у Великих озерах. Середній річний стік річок Північної Америки - 8200 км². Але зрошена вона нерівномірно, що пов'язано в першу чергу з кліматичними й орографічними умовами. Найбільша частина води надходить в Атлантичний океан.

У басейні Атлантичного океану річкова мережа густа, ріки досягають значної довжини. Річки тихоокеанського басейну коротші; у північній, сильно зволоженій частині мають значну водність. Їм властиве велике падіння, нерідко бурхливою течією річки утворюють глибокі ущелини і каньйони. Найбільші річки цього басейну - Юкон, Колумбія і Колорадо.

Басейн Північного Льодовитого океану має слабко розвинену систему стоку, проте багатий озерами, болотами, Найбільша річкова система: річок Фінлі - Піс-Рівер - Невільнича - Маккензі.

Загальні запаси гідроенергії материка близько 200 Гвт. За режимом живлення річки належать до 4 типів: переважно дощового, сніжно-дощового, льодовикового і ґрунтового живлення.

Північна частина материка, що піддавалася заледенінню, багата озерами льодовиково-тектонічного походження. У їхньому числі Великі озера, Вінніпег, Вінніпегосис, Манітоба, Велике Невільниче озеро, Велике Ведмеже озеро, Оленяче озеро та інші.

У Центральній Америці (у Нікарагуанській балці) розташовані великі тектонічні озера Нікарагуа і Манагуа, У Великому Басейні є реліктові озера, що збереглися від вологої епохи плейстоцену; найбільше з них - Велике Солоне озеро. На берегових низовинах багато озер лагунового походження. У багатьох районах Кордильєр (на Алясці, у Каскадних горах, у Мексиці, Центральній Америці) знаходяться вулканічні озера.

Льодовики Загальна площа заледеніння перевищує 2 млн. км². Крижаний щит Гренландії, що представляє собою фрагмент пізнього четвертого заледеніння Північної Америки - найбільший. Інші льодовики, що також існують з того часу - крижані куполи, що покривають значні ділянки на острові Елсмір та інших островах Канадського Арктичного архіпелагу.

Для цих островів, а також для берегових районів Гренландії характерні гірські карові льодовики, для північного узбережжя острова Елсмір - льодовики підніж і шельфові льодовики. На самому материку велике заледеніння на південній Алясці (Чугачські і Кенайські гори й особливо мис Святого Іллі) - 52 тис. км², де льодовики спускаються до рівня океану. Крім того, льодовики є в хребтах Брукса, Аляскінському і Алеутському, Скелястих горах, Береговому хребті Канади, на окремих вершинах Каскадних гір і Вулканічного Сьєрра-Мадре.

Ґрунти Північній Америці властива велика розмаїтість ґрунтів - від полярних до тропічних, з переважним поширенням типів, що формуються в результаті процесів бореального і субтропічного ґрунтоутворення.

Для північних островів Канадського Арктичного архіпелагу характерні відносно сухі арктичні і тундрові арктичні ґрунти. У південних частинах архіпелагу й у межах широкої смуги уздовж Північного Льодовитого океану в умовах суцільної багаторічної мерзлоти розвиваються кислі, ненасичені, дуже вологі в теплий період гундрово-глейові ґрунти.

На заході Аляски й Алеутських островах на вулканічному попелі утворилися дерено-торф'янисті субполярні ґрунти. У центральних частинах Лаврентійської височини й в улоговинах плоскогір'я Юкон багаті грубим гумусом мерзлотно-тайгові ґрунти, що зустрічаються в комплексі з поверхневими підзолами на підвищеннях і торфо-глейовими ґрунтами у зниженнях. У південних частинах півострова Лабрадор вони змінюються ілювіально-залізисто-гумусовими підзолами.

На Великих рівнинах сформувалися дерено-підзолисті ґрунти; для останніх характерна мала потужність гумусового шару, особливо в районі Великих рівнин, де в межах контуру цих ґрунтів виділяють особливі сірі лісові ґрунти, що розвиваються в комплексі з осолоділими ґрунтами на стародавніх озерних відкладеннях. Усі ці ґрунти порівняно слабко використовуються в землеробстві, за винятком різностей, що утворюються на карбонатних морених або озерних відкладеннях.

У південній частині помірного пояса і в субтропіках однорідні ґрунти поширені бурі лісові ґрунти, ненасичені в північній частині і насичені на півдні. Вони формуються в умовах рясного атмосферного зволоження і досить родючі, але часто містять щільний водонепроникний підґрунтовий шар і вимагають осушення.

На півдні від Великих озер і на північному заході Центральних рівнин в умовах помірно вологого клімату сформувалися чорноземні ґрунти прерій, слабо кислі або нейтральні з високим вмістом гумусу. Значно ширше представлені каштанові ґрунти, що утворюють великі масиви на Великих рівнинах і Колумбійському плато. В областях сухого і континентального клімату Великого Басейну розвинуті солоні бурі напівпустельні ґрунти в сполученні із солончаками.

У південних частинах рівнин Північної Америки зміни ґрунтів ще більш тісно пов'язані з вологістю клімату там переважають червоноземі і жовтоземі ґрунти.

На захід від Міссісіпі поширені червоно-чорні ґрунти субтропічних прерій, коричневі і сіро-коричневі ґрунти чагарникових степів, у внутрішніх частинах Мексиканського нагір'я - сіроземи і примітивні ґрунти субтропічних пустель, на Каліфорнійському півострові - пустельні тропічні ґрунти.

У низинних районах Центральної Америки поширені переважно червоно-жовті ферралітні ґрунти вологих лісів і червоні ферралітні ґрунти саван. На схилах Кордильєр поширені різні варіанти гірських ґрунтів, серед яких у вологих районах переважають гірські бурі лісові, у сухих - гірські коричневі ґрунти.

Рослинність Флора Північної Америки в основному належить до Голарктичної флористичної області, крім півдня, рослинність якого відноситься до Неотропічної флористичної області. У рослинному покриві Північної Америки виявляється велика подібність з Євразією. На північ від 47° пн. ш. зони рослинності витягнуті зі сходу на захід та з північного сходу на південний захід і південь - переважно в меридіональному напрямку.

У північних частинах Канадського Арктичного архіпелагу і Гренландії поширена бідна рослинність арктичних пустель, що складається переважно з накипних лишайників, мохів і деяких видів вищих судинних рослин, що не утворюють суцільного покриву. Південну частину архіпелагу і широку смугу арктичного узбережжя материка займає тундра. У північній частині цієї зони переважають мохово-лишайникові, на півдні - чагарникові формації. Північну межу деревної рослинності утворюють ялина (чорна і біла), модрина американська, тополя бальзамічна.

Лісотундра простягається смугою шириною близько 100-200 км і являє собою сполучення хвойних лісів по долинах рік, тундр і рідколісь на вододільних ділянках. На заході материка (півострів Аляска, Алеутські острови) лісотундра змінюється океанічними лугами, що розвиваються в умовах морського клімату з літніми температурами, недостатньо високими для виростання дерев. Травостій утворюють високі злаки і яскраве різнотрав'я.

Лісові зони займають близько третини території материка; найбільш поширені ліси помірного поясу, представлені підзонами тайги, приокеанічних хвойних, мішаних і широколистяних лісів. Тайга складається переважно з темнохвойних порід з домішкою дрібнолистих (ялина чорна і біла, ялиця бальзамічна, осика, береза паперова), соснових борів (сосни веймутова, Банкса та інші) на піщаних відкладеннях.

Приокеанічні хвойні ліси поширені на західному узбережжі Канади і північному заході США в долинах, прибережних низовинах і по нижніх схилах Кордильєр. Головні породи: ситхинська ялина, псевдотсуга (дугласова ялиця), туя західна, тсуга (гемлок) і різні види сосон, у південних районах - деякі широколистяні (орегонський дуб). У верхній межі лісу (800-2000 м) змінюються гірсько-тайговими смереково-ялиновими лісами, вище - гірською тундрою.

Мішані ліси розташовані в районі Великих озер і Північних Апалачів. На сухих вододільних ділянках з покривними суглинками переважають ліси з клену, ільми, липи, берези і гемлока, на піщаних терасах рік - соснові бори і бори з чагарниковими дубами і березами, на моренних грядах - ялиново-пихтові ліси.

На схилах Аппалачів, приблизно вище 700-1000 м, з'являються мішані і хвойні ліси на підзолистих ґрунтах. У субтропіках ліси представлені двома зонами: вічнозелених мішаних лісів на сході і вічнозелених хвойних лісів на заході. На поверхні морських терас і плато деревостій утворюють вічнозелені дуби, ільми, магнолії і численні види сосни, перевиті ліанами, по долинах рік - ліси з дубів, магнолій, тиси, болотного кипарису.

На пісках, головним чином на узбережжях, - чисті соснові бори з низькорослими пальмами в підліску. У найбільш сухих, південних районах ліси змінюються формацією жорсткостколисних вічнозелених чагарникових дубів (чапараль). На Великих рівнинах вона являє собою чергування ділянок злаково-різнотравної рослинності лугового степу з мілко-листу, на Центральних рівнинах – високо-травний бородачевий степ (прерію) і дубово-гикорійові рідколісся.

Степи поширені на Великих рівнинах, Колумбійському плато й у Каліфорнійській долині. На сході Великих рівнин у США зустрічаються ковилові і пирійні степи, в інших частинах переважають сухі низько-травні степи з трави грама і бізонової, пирію, злаку селіна та інших. На півдні Великих рівнин сухі степи змінюються субтропічною мескитовою саваною. Території Центральних і Великих рівнин інтенсивно використовуються в сільському господарстві.

Пустелі і напівпустелі займають Великий Басейн, східну частину плато Колорадо і території, що прилягають до Мексиканської затоки. Напівпустелі з псамофільної злаково-полинової рослинності на бурих ґрунтах розташовані біля східного підніжжя Скелястих гір США. На іншій території невеликі ділянки напівпустель і пустель чергуються в залежності від умов рельєфу і зволоження. На північ від 37° пн. ш. рослинний покрив утворюють напівчагарники - полин, лобода, саловое дерево і солянки, південніше - чагарники з креозотових кущів, окатили і сукуленти кактуси, юки й інші.

Гірські хребти і піднесені ділянки плато, що піднімаються над улоговинами, вкриті злаками, сосново-ялівцевим або сосново-дубовим рідколіссям. На верхніх схилах високих гір вони змінюються ялиново-піхтовими лісами й альпійськими лугами, Південної частини Мексиканського нагір'я і Флориди, Центральна Америка і Вест-Індія мають тропічну рослинність.

На найбільш вологих ділянках - вологі вічнозелені ліси з гігантських дерев з безліччю ліан і епіфітів, бамбуків, що змінюються з висотою мінливо вологими листопадними (буки, липи, дуби та інші) тропічними лісами і гірськими субтропічними вічнозеленими лісами і чагарниками. На підвітряних схилах - тропічні савани, що включають сухі колючі низькорослі ліси, переважно з представників сімейства бобових. Уздовж узбереж - мангрові ліси.

Тваринний світ Фауна більшої, поза-тропічної частини материка має значну схожість з фауною аналогічних частин Євразії. Характерні тварини тундрової зони: північний олень (кариб), білий ведмідь, песець, лемінг, заєць-біляк, біла сова, біла куріпка. Вівцебик зустрічається тільки на півночі Канадського Арктичного архіпелагу, у Гренландії. Найбільш типові представники тайги: лось, олень вапіті, американська куниця, бурий ведмідь, канадська рись, росомаха, бобер, деревний дикобраз (голкошерст), ондатра, куниця ілька, червона білка, велика летяга.

Чисельність тварин, особливо хутрових звірів, різко скоротилася. Ще більш постраждала фауна змішаних і широколистяних лісів, що включала ряд оригінальних видів (наприклад: віргінський олень, скунс, сіра лисиця, червона рись, сіра білка, кріт зіркорил, із птахів - вилкохвостий лунь, дика індичка).

Частіше зустрічаються ховрахи, землерийки, лісові бабаки. У субтропіках, на південному сході материка, зустрічаються представники тропічної фауни - алігатор, кайманові черепахи, ібіси, фламінго, пелікани, колібрі каролінський папуга.

Сильно винищені тварини степів і лісостепів: бізон (зберігся тільки в заповідниках), антилопа вилоріг, олень мазам (зберігся в горах), койот, лисиця прерій; чисельні гризуни (ховрашки, лугові собачки), степові тхори, борсук, мішковий пацюк і птахи (земляна сова, луговий тетерев та інші).

Для гірничо-лісових ландшафтів Кордильєр характерні товсторіг, або сніжний баран, ведмідь грізлі (зберігся на Алясці), сніжний козел. На пустельних-степових плоскогір'ях численні плазуни, у тому числі отруйні - гримуча змія і ящірка ядозуб; ящірка фринозома, степовий удав і деякі інші. У Центральній Америці, Вест-Індії, зокрема на півдні Мексиканського нагір'я переважають тропічні тварини, у тому числі південноамериканські - броненосці, мавпи, кажани, колібрі, папуги, черепахи, крокодили, ящірки й інші.

На території Північної Америки створено 55 національних парків (у тому числі 19 у Канаді, 27 у США, 6 у Мексиці і 3 на Кубі), у яких поєднуються охорона флори і фауни і добре розвинутий туризм. Найбільш відомі національні парки: Єллоустонський, Великий Каньйон, Йосемітський, Банф, Джаспер, Секвоя, Еверглейдс.

Природне районування

Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів. Виділяються дві великі частини: рівнинний Позакордильєрський Схід і гірський Кордильєрський 3ахід.

У межах Позакордильєрського Сходу виділяються:

• Гренландія - найбільший острів на земній кулі;
• Канадський Арктичний архіпелаг - один з найбільших на земній кулі;
• Південний і західний острови за характером природних умов близькі до північних частин материка, північно-східні - до північних частин Гренландії;
• Лаврентійська височина - основна частина Канадського щита;
• Центральні рівнини займають велику (східну) частина басейну Міссісіпі;
• Великі рівнини - великі передгірні плато Кордильєр, вкриті сухим степом;
• Аппалачі - система складчастих хребтів, долин, плато і плоскогір'їв;
• Берегові низовини - плоский рельєф, сильна заболоченість.

У межах Кордильєрського Заходу виділяються:

• Кордильєри Аляски - займають північну частину Кордильєр і включають усю територію штату Аляска, частина плоскогір'я Юкон, що лежить у Канаді;
• Канадські Кордильєри - найбільш вузька частина Кордильєр;
• Кордильєри США, або Південні Кордильєри, - найбільш висока частина цих гір;
• Мексиканське нагір'я - у рельєфі переважають високі плато і нагір'я, місцями сильно розчленовані.

Америка південна

Географічне положення Південна Америка - південний материк Західної півкулі між 12°28' пн. ш. (мис Галлінас на півострові Гуахіра) і 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд на півострові Брансуік), 34°47' зх. д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20' зх. д. (мис Паріньяс).

На півночі материк омивається водами Карибського моря, на сході - Атлантичного океану, на півдні - Магелланової протоки і на заході - Тихого океану. Вузьким Панамським перешийком Південна Америка зв'язана з Центральною і Північною Америкою.

Площа материка 17,65 млн. км², з островами 18,28 млн. км².

До складу Південної Америки відносять острови Підвітряні і Тринідад, Фолклендські острови й архіпелаг Вогняна Земля (на півдні якого знаходиться мис Горн, південний край усієї Південної Америки - 55°59' пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос та інші.

Береги Береги Південної Америки розчленовані дуже слабко, лише на південному заході вони сильно порізані фіордами. Окремі великі затоки глибоко вдаються в сушу: на заході - затока Гуаякіль, на півночі утворивши Венесуельську затоку й озеро-лагуну Маракайбо і на південному сході - Ла-Плата.

На Тихоокеанському узбережжі переважають прямолінійні вирівняні абразивні бухтові й акумулятивні береги, у Перу - переважно скелясті. На Атлантичному узбережжі береги також вирівняні, але вже низинні. На південь від затоки Гуанабара до 30° пд. ш. береги дрібно розчленовані і мають зручні бухти; відкриті серповидні затоки типові для берегів Патагонії.

      Рельєф У рельєфі Південної Америки чітко виділяються рівнинно-плоскогірний платформний поза-андійський Схід і гірський андійський Захід, що відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення Південноамериканської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і Патагонським плоскогір'ями, прогини - низинами і рівнинами Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік Парана й Уругвай) і Пампою; зі сходу плоскогір'я обрамлені вузькими переривчастими смугами берегових рівнин.

Гвіанське плоскогір'я підвищується до центру (г. Немлинця, 3014 м), Бразильське - із північного заходу на південний схід (г. Бандейра, 2890 м), Патагонське - зі сходу на захід (до 2200 м). У рельєфі Гвіанського і Бразильського плоскогір'їв переважають цокольні порожні, хвилясті рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються останцеві конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу) або переважно пісковикові, височини - так звані шапади (Ауян-Тепуї і Рорайма та інші).

Східний край Бразильського плоскогір'я розбитий на окремі масиви (Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми "цукрових голів" (наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і западини Бразильського плоскогір'я в рельєфі виражені моноклінарно-пластовими рівнинами з піднятими краями-куестами, акумулятивними рівнинами (западина р. Сан-Франсіску) або лавовим плато (у середній течії Парани). У рельєфі Патагонії переважають шаруваті, вулканічні плато, прикриті стародавніми мореними і водно-льодовиковими відкладеннями; плато прорізані глибокими каньйонами річок, що зароджуються в Андах.

Система хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід материка. На сході і північному сході, у Венесуелі, - два ланцюги Карибських Анд, глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією.

Основна, меридіональна система Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає 6960 м (г. Аконкагуа), височіє на заході Південної Америки і підрозділяється на Північні, Центральні і Південні Анди.

Північні Анди (до 5° пд. ш.) відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і Західних Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо, Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні частини Кордильєр (Східна, Центральна і Західна), розділені западинами рр. Магдалена і Каука. Вулкани (Уіла, Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в основному в Центральній і на Західній частині Кордильєр; для центральної частини Східних Кордильєр типові стародавньоозерні плато, висота 2-3 тис. м. На півночі і заході лежать найбільш великі на андійському заході низовини - Прикарибська і Притихоокеанська.

Геологічна будова і корисні копалини Континент Південна Америка складається з двох основних структурних елементів - Південноамериканської платформи у центрі і на сході та складчастого гірського поясу Анд.

Фундамент Південноамериканської платформи складається з різновікових блоків, консолідованих від архею до раннього палеозою. Найбільш великі виступи фундаменту - Гвіанський, Західно-Бразильський і Східно-Бразильський щити; перші два щити майже цілком складаються з глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і нижнього протерозою (гнейси, кристалічні сланці і граніти), а також середньо- або верхньопротерозойських гранітів типу рапаківи. Східно-Бразильський щит включає окремі блоки раннього докембрію (масив Сан-Франсіску), розділені й облямовані геосинклінальними складчастими системами пізнього протерозою.

Широтна Амазонська западина закладена наприкінці докембрію - початку палеозою уздовж великої зони розламів, що розділила Гвіанський і Західно-Бразильський щити. Південна частина Південноамериканської платформи - Патагонська плита - відрізняється найбільш молодим фундаментом, що включає низи палеозою, звичайно розглядається як самостійна структурна одиниця, що складається з двох підняттів - Північно-Патагонського і Південно-Патагонського (Десеадо і Санта-Крус) і двох прогинів: Неукен - Сан-Матіас і Чубут - Сан-Хорхе.

Надра Південної Америки містять досить різноманітний комплекс корисних копалин. Найбільші поклади залізних руд присвячені до стародавнього докембрію Венесуели (басейн р. Оріноко) і Бразилії (штат Мінас-Жерайс), найбагатші родовища мідно порфірових руд Центральних Анд. Родовища руд рідких елементів пов'язані з ультра основними лужними інтрузіями Східної Бразилії. До молодих вулканічного і субвулканічного тіл території Болівії відносяться родовища руд олова, сурми, срібла тощо.

Передові і міжгірські прогини Анд вміщують поклади нафти і газу, особливо багаті в межах Венесуели. Є родовища вугілля; поклади кам'яного вугілля відомі у верхньому палеозої, бурого - у кайнозої. До молодої кори вивітрювання відносяться родовища бокситів (особливо в Гайані і Сурінамі).

Клімат Положення Південної Америки переважно в низьких широтах обумовлює великий приплив сонячного тепла: радіаційний баланс майже усюди дорівнює 60-90 ккал/см² на рік; у Патагонії він зменшується до 30-40 ккал/см². На північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються в основному від 20 до 28 °С (максимальна температура 49°С у Гран-Чако), знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10°С, а взимку, у липні, до 12-16°С на Бразильському плоскогір'ї, до 6-10°С в Пампі і до 1°С - на крайньому півдні (на високих плоскогір'ях і на півдні мінімум до -30°С).

Південна Америка лежить у 6 кліматичних поясах: екваторіальному, північному і південному субекваторіальних, тропічному, субтропічному і помірному.

Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в субекваторіальні пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у субекваторіальних поясах переважають сухі тропічні (пасатні) повітряні маси; західний край Північноатлантичного максимуму захоплює і східний піднесений край Бразильського плоскогір'я. Тому субекваторіальний клімат характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний клімат виражений на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і на півночі та в центрі Бразильського плоскогір'їв, на рівнинах Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір'їв і в Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період дуже короткий; на підвітряних схилах північного сходу Бразильського плоскогір'я він дуже тривалий.

У тропічному поясі зволоження істотно змінюється у напрямку зі сходу на захід. Також слабко виражена посуха на підданому океанічним пасатам сході Бразилії.

У центрі материка (Гран-Чако) літні дощі пов'язані головним чином із проникненням з півночі в область барицького мінімуму екваторіального повітря; узимку, прогріваючи і висушуючи, вторгаються повітряні маси з півдня. Вони викликають, раптові похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від східних вітрів Пуна Центральних Анд: на півночі вона має тропічний високогірний посушливий клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні - континентальний пустельний.

Крайній захід материка між 5-28° пд. ш. постійно знаходиться під впливом східної периферії південно-океанського максимуму, у якому повітряні маси осідають з утворенням пасатної інверсії.

У субтропічному поясі на сході (Південного Бразильського плоскогір'я, Межиріччя і Східної Пампи) - теплий постійно вологий клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший час - циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні вітри памперо.

У помірному поясі панує західне перенесення повітряних мас. На підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість опадів, температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в "дощовій тіні" з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами і різкими коливаннями температур.

Внутрішні води Особливості рельєфу і клімату Південної Америки визначили її виняткове багатство на поверхневі і підземні води, значну величину стоку, наявність найбільш повноводної річки земної кулі - Амазонки. Займаючи 12% площі суші Землі, Південна Америка одержує приблизно у 2 рази більше (1643 мм) середньої кількості опадів на одиницю площі. Повний річковий стік складає 27% усього стоку Землі, середній шар стоку (58 см) також майже в 2 рази більше середньої величини для всієї суші. Але величина стоку різко коливається по території материка - від декількох мм до сотень см.

Нерівномірно розподілені і ріки між басейнами океанів: басейн Тихого океану у 12 разів менший від басейну Атлантичного (вододіл між ними проходить в основному по хребтах Анд); крім того, близько 10% території Південної Америки відноситься до області внутрішнього стоку, що перетинає материк від затоки Гуаякіль через Центральноандське нагір'я до південної Пампи. Переважають ріки дощового, а на крайньому півдні - також снігово-льодовикового живлення

Найбільшої величини середній річний стік 150-400 см (до 90% опадів) досягає на півдні Чилі, що обумовлюється літніми повенями, у тому числі й у "транзитних" ріках Патагонії; частка підземного живлення рік Південних Анд не більш 20-25. Подібні характеристики стоку й Амазонії, що зменшується в її центральній і південній частинах до 40-60 см.

Режим великих річок, як і самої Амазонки, залежить від сезону дощів у верхній і середній течії її приток. Аналогічний режим стоку і на рівнинних територіях субекваторіальних і тропічних поясів з дощовим живленням рік (Льянос-Оріноко, рівнини Бені-Маморе, Гран-Чако).

Різко виражена сезонність у випаданні опадів призводить до мінливості стоку (середній стік зменшується від 50-80 до 15- 20 см) і режимів рік: узимку місцями стік припиняється і навіть великі водотоки (Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо й інші) розбиваються на окремі плеса з засоленими водами, улітку ж паводки затоплюють великі простори; регуляторами стоку рр. Парагваю і Парани служать болотно-озерні низини Пантаналу і Лаплатська низовина.

Найменший стік (3-5 мм) належить пустельному тропічному заходу Південної Америки, де навіть талі снігові води з високогір'їв накопичуються в передгірних шлейфах і тектонічних депресіях, підвищуючи до 50% частку підземного живлення епізодичних рік (лише р. Лоа має постійний стік в океан).

Значна кількість опадів, принесених з Атлантики, великі плоскогір'я, що збирають стік і з прилягаючих схилів Анд, сприяли формуванню на поза-андійському сході Південної Америки великих річкових систем: Амазонки, Оріноко, Парани з Парагваєм. В Андах найбільшою є система р. Магдалена, що тече у подовжній западині вологих Північних Анд.

Для судноплавства придатні в основному лише річки низовин. Гірські річки Анд і плоскогір'їв, що буяють порогами і водоспадами (Анхель, 1054 м, Кайєтур, 226 м, Ігуасу, 72 м, та інші), а також повноводні водостоки постійно вологих рівнин володіють величезним гідроенергетичним потенціалом (понад 300 млн. кВт).

Великі озера, головним чином льодовикового походження (кінцеві басейни), зосереджені переважно в Патагонських Андах (Лаго-Архентіно, Буенос-Айрес Лі) і на півдні Середнього Чилі (Льянкіує й інші). У Центральних Андах лежить найбільш високогірне з великих озер Землі - Тітпкака, там же багато залишкових озер (Поопо й інші) і великих солончаків. Останні також типові для западин між Пампанськими сьєрами (Салінас-Грандес).

Великі лагунові озера знаходяться на півночі (Маракайбо) і на південно-сході Південної Америки (Патус, Лагоа-Мірін).

Ґрунти і рослинність Велика частина Південної Америки флористично відноситься до неотропічної області, південь - до антарктичної області. Відповідно до географічного положення в низьких широтах на материку переважають вічнозелені або літньо-зелені ліси, рідколісся, чагарники і латеритні типи ґрунтоутворення.

У Південній Америці найбільше на Землі поширення мають рослинні формації вологих (дощових) вічнозелених, переважно екваторіальних, лісів, так званих гілей (бразильський сельвас), що займають майже всю Амазонську низовину з прилягаючими схилами плоскогір'їв і Анд, західну Колумбію і східні схили Бразильського плоскогір'я. Вони відрізняються дуже багатим флористичним складом, густотою, найбільшим приростом біомаси (50-200 т/га) і наявністю багатьох цінних рослин.

Характерні сімейства бобових, миртових, мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани (сімейства бегонієвих, пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і бромельові). У цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини, звідси походить дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і кокосова пальма, маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті ферралітні кислі ґрунти, у зниженнях опідзолені з ділянками болотних ґрунтів.

У східній Амазонії і з віддаленням від екватора мірою подовження посушливого періоду в гілеї з'являється домішка листопадних видів, а на півночі Гвіанського і на півночі та сході Бразильського плоскогір'їв вона змінюється листопадно-вічнозеленими лісами.

Для субекваторіальних і тропічних поясів з чітко вираженим сухим сезоном найбільш характерні саванні і рідко-лісні формації з галерейними лісами в долинах рік. На півдні Льянос-Оріноко (де вони також називаються льянос), на рівнинах Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса - це вологі високо-травні, переважно пальмові савани і саванні ліси на червоних ферралітних ґрунтах. У центрі Бразильського плоскогір'я - савани з ксерофільними деревцями, так звані кампос серрадос, на коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні формації виражені також на півночі материка.

До найбільш посушливого північно-східного району Бразильського плоскогір'я належить спустелена рідко-лісна формація каатинга з колючих чагарників, кактусів і пляшкоподібних дерев сімейства баобабових. Сухі тропічні ліси і рідколісся з коричнево-червоними ґрунтами займають рівнини Гран-Чако; у них дуже коштовні дерева кебрачо (основний постачальник таніну).

У субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються "середземноморськими" літньо-сухими жорстколистими лісами і чагарниками (еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд. ш. вони переходять у вологі вічнозелені змішані ліси - гемігілею - з південних буків нотофагусів, магнолієвих, лаврових та інших листяних порід з домішкою хвойних (чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус, фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків, епіфітів, папоротей на бурих лісових ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і східні схили Анд; у високогір'ях з'являються альпійські луги.

На схід від Анд, на північному заході Аргентини панують чагарникові напівпустелі із сіроземними ґрунтами і ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси пінерайя (в основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба - йєрба-мате) на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний край Бразильського плоскогір'я.

Дуже контрастна рослинність і ґрунти на заході і сході помірного пояса. Острови і вологі західні схили Патагонських Анд покривають ліси південного типу (переважно з вічнозелених і листопадних південних буків з домішкою хвойних) на бурих лісових, частково опідзолених ґрунтах; східні схили Анд - хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію - напівпустельні бурі ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних злаків і щільних зонтикових: лише в передгірному зниженні і на півночі Вогненної Землі з'являються степи з каштановими ґрунтами, а на крайньому південному сході кріофітні луги і сфагнові болота.

Субтропічні і тропічні болота займають величезні площі у западині верхнього Парагваю, уздовж його середньої течії, у Межиріччі й у низинах при злитті багатьох річок. Північно-західне і східне (до 27° пд. ш.) узбережжя материка часто обрамлені мангровими заростями.

Найменше природний рослинний покрив зберігся на міжандійських плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у долині Середнього Чилі, на східних схилах Бразильського плоскогір'я й особливо в Пампі, цілком розораної або використовуваної як пасовища; у цих же районах найбільш розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки хижацька вирубка захоплює навіть амазонську гілею.

Тваринний світ Внаслідок особливостей палеогеографічного розвитку материка не тільки флора, але і фауна настільки своєрідна, що Південна Америка (разом з островами Вест-Індії і Центральною Америкою) виділяється у самостійне царство - Неогею з єдиною Неотропічною областю, яка у Південній Америці представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською, що охоплює північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні райони рівнини й Анди до Екуадора).

У неотропіках характерний ряд ендемічних груп тварин: від ссавців загін неповнозубих (сімейства лінивців, мурахоїдів і броненосців), група широконосих мавп, ряд сімейств гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами, целенолести (із сумчастих), кілька загонів птахів, а також деякі плазуни, земноводні, риби і безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає комахоїдних, відсутні вузько-носі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа і кораллус, двоякодихаючих риб й інших вказують на зв'язок Південної Америки з Мадагаскаром і Австралією.

Найбільш багатий тваринний світ вологих екваторіальних і тропічних лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими хвостами - цебуси, або чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі, павукоподібні й інші), карликовий і чотирипалий мурахоїди, опосуми, чіпкохвості дикобрази, кінкажу, лінивці; безліч дрібних мавпочок сімейства ігрункових. Добре повзають по деревах представники котячих - ягуар, оцелот.

Дуже багата орнітофауна (ендемічні тукани, гоацин, гокко, гриф урубу, папуги ара, амазона й інші, численні колібрі - у Південній Америці їх 319 видів). Фауна плазунів - змії (наприклад, удави, отруйні бушмейстери, або суруруку, аспіди, карарака), ящірки (ігуани, сцинки, ядозуби), деревні земноводні і особливо комахи - фауна метеликів одна з найбагатших у світі; жуків - 100 тис. видів (у т. ч. світний кукухо і вусань-титан, довжиною до 15 см). У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін інія, ендемічні анаконда, каймани, риба лепідосирена, величезна аранайма, хижа піранья, електричний вугор (близько 2000 видів риб - третина прісноводної фауни світу).

У субекваторіальній і тропічній саванах і рідколіссях переважають наземні (тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих - пуми, саванові лисиці, гривастий вовк - на півночі; гризуни, страус нанду. На півдні - у степах і напівпустелях - найбільш характерні ендемічні гризуни (морські свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко, мара, віскаша, агуті) і бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний нанду і нанду Дарвіна), а також кондор; з хижаків - пампаська кішка і кульпео, вонючка сорільо, дуже численні пуми, з парнокопитних - пампаський олень, майже винищені гуанако (сімейство верблюдячих), багато броненосців.

У лісах Південних Анд особливо типові невеликі олені пудові й уемул, лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у високогір'ях Центральних Анд - реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья. Велике господарське значення в Андах мають домашні породи лам - лама й альпака (залишки черід диких видів - гуанако і викуньї охороняються).

Території, що охороняються, представлені в Південній Америці національними парками (близько 100) і резерватами, в основному для охорони коштовних лісів і видів тварин, що знаходяться під загрозою знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів.

Загальна площа - близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу - близько 6 млн. га, в Аргентині - 2,6 млн., Венесуелі - близько 2 млн. Відомі національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й Ігуасу в Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші.

Природне районування Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл на плоскогірний та рівнинно-плоскогірний поза-андійський Схід із закономірностями горизонтальної природної зональності і гірський андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для кожного природного поясу.

У межах поза-андійського Сходу виділяються природні райони:

• Льянос-Оріноко - рівнини;
• Амазонія - низинна рівнина в екваторіальному поясі;
• Гвіанське плоскогір'я;
• Бразильське плоскогір'я - з піднятими цокольними рівнинами та висотами;
• Внутрішні рівнини - акумулятивні рівнини в тектонічному прогині між Бразильським плоскогір'ям і Андами з віссю уздовж рр. Парагвай і Парана, від 10 до 39° пд. ш.;
• Пампинські сьєри і Передкордильєри - країна гірських складчато-брилових масивів;
• Патагонія - плоскогір'я з помірним континентальним кліматом у "дощовій тіні" Анд, транзитними ріками, напівпустельною рослинністю і ґрунтами.

У межах андійського Заходу виділяються природні райони:

• Карибські Анди - сильно розчленовані хребти з субекваторіальним кліматом;
• Північно-Західні Анди - система розбіжних хребтів, що чергуються з глибокими тектонічними западинами;
• Екваторіальні Анди - складаються в основному з двох ланцюгів гір, западина між якими заповнена продуктами діяльності численних вулканів;
• Перуанські Анди (до 14°30' пд. ш.) - ряд рівнобіжних хребтів і високих внутрішніх плоскогір'їв, глибоко розчленованих каньйонами рік;
• Центральні Анди (до 28° пд. ш.) - найширша і складна частина Анд;
• Субтропічні Анди (до 41°30' пд. ш.) - складаються з подвійних Головних і Берегових Кордильєр;
• Патагонські Анди - найпівденніший відрізок Анд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості економіки країн Америки

1. Особливості економічного розвитку країн Америки.

Величезні природні та трудові ресурси Американського регіону в поєднанні з вигідним географічним положенням створюють сприятливі передумови для економічного розвитку країн. Економічним лідером Америки на початку XXI ст. залишаються США. Інші країни тією чи іншою мірою залежать від них. У господарстві багатьох країн регіону залишається значною роль первинного сектору економіки.

Як ви вже знаєте, країни Америки мають надзвичайно різні показники господарського розвитку. Високорозвинені США й Канада

Мал. 1. Структура ВВП країн Америки (2017 р.). Джерело: CIA World Factbook.

є лідерами за виробництвом продукції обробної і добувної промисловості, сільського господарства. У структурі їхньої економіки та зайнятості населення провідні позиції належать третинному сектору (мал. 1, а). Ці дві країни є найбільшими у світі виробниками та постачальниками різноманітних послуг, мають надсучасні невиробничу сферу й туристичний рекреаційний комплекс.

Таблиця 1

ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ НАЙПОТУЖНІШИХ КРАЇН АМЕРИКИ (2017 р.)*

№ з/п	Країна	ВВП (за ПКС), млрд дол.	Місце у світовому рейтингу	ВВП (за ПКС) на одну особу, дол.
1	США	19360,0	2	59 500
2	Бразилія	3219,0	8	15 500
3	Мексика	2406,0	11	19 500
4	Канада	1764,0	17	48 100
5	Аргентина	911,5	28	20 700
6	Колумбія	712,5	31	14 500
7	Чилі	451,1	44	24 600
8	Перу	424,6	46	13 300
9	Венесуела	389,4	47	12 400
10	Еквадор	188,5	66	11 200

* Джерело: www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook.

Серед інших країн регіону реальну багатопрофільну економіку мають лише деякі з них. За обсягами виробництва ВВП виділяються Бразилія, Мексика та Аргентина. У 1980-х рр. у цих країнах було впроваджено глибокі реформи, спрямовані на прискорення економічного зростання (мал. 1, б, в). їхніми основними рисами були спрямованість на залучення іноземних інвестицій (у першу чергу американських) та позбавлення залежності від привізних товарів. За декілька десятиліть ці держави перетворилися на промислових гігантів, і за їхнім зразком почали активно розвиватися інші країни регіону, зокрема Чилі, Колумбія, Перу, Еквадор.

В основі економіки Куби та частково Венесуели й Болівії переважають важелі адміністративно-командного господарювання. Його характерними рисами є провідна роль держави в економічному житті, обмеження приватного сектору (мал. 1, г).

Країни Центральної Америки та особливо острівні території в Карибському морі зосереджують свою увагу на розвитку сфери послуг (передусім туризмі) та сільському господарстві. Переробної промисловості в цих країнах, за винятком легкої та харчової, фактично немає (мал. 1, д, е).

2. Роль трансамериканських ТНК в економіці регіону.

На відміну від країн Європи та Азії, в Америці є чітко виражений економічний та політичний лідер — Сполучені Штати. Вирішальну роль в економіці всього регіону відіграють великі ТНК, серед яких провідні позиції належать компаніям США. Американські ТНК створили в багатьох країнах велику кількість підприємств, які називають «другою економікою» США. Великі компанії фактично взяли під свій контроль країни Америки шляхом придбання акцій місцевих фірм, заснування філій своїх підприємств, перенесення різних виробництв, використання дешевої робочої сили та багатих сировинних ресурсів. Країни-сусіди США виконують і певні функції обслуговування: переробка привізної нафти, виробництво алюмінію, розміщення найбільших ТНК із метою уникнення великого оподаткування. Так, багато міжнародних корпорацій США перевели свої штаб-квартири до Панами, на Багами, до Барбадосу тощо.

3. Первинний сектор економіки.

Добувна промисловість представлена в Америці різноманіттям виробництв. Тут у значних кількостях видобувають майже всі основні види корисних копалин, необхідних сучасній індустрії.

Основні райони видобування нафти та природного газу розташовані в Північній та Центральній Америці: Техаський, Аляскинський, Каліфорнійський, Мексиканської затоки, Західноканадський, Маракайбський, Орінокський. США володіють сучасними технологіями видобутку сланцевого газу. Його ключові родовища освоюють у межах Центральної та Великих рівнин, Примексиканської низовини. Розробку вугільних родовищ здійснюють в Аппалацькому (США) та Західному (Канада) вугільних басейнах.

На щитах давніх платформ (Лаврентійська височина, Бразильське плоскогір’я) ведеться видобуток залізних та марганцевих руд. Підприємства з видобутку руд кольорових металів приурочені до родовищ у рудному поясі Анд—Кордильер. Країни Америки посідають провідні місця за видобутком міді (Чилі, Перу, Мексика), срібла, свинцю та цинку (Мексика, Перу), урану (Канада, Бразилія), олова (Болівія, Бразилія), золота (Колумбія, Мексика) сурми та ртуті (Мексика), нікелю (Куба), бокситів (Ямайка, Суринам, Гаяна, Домініканська Республіка). Значні обсяги видобутої та збагаченої руди експортуються до США.

Сільське господарство є важливим напрямком розвитку економіки більшості країн регіону. У США та Канаді сільське господарство багатопрофільне, високомеханізоване, високоефективне та високорентабельне з переважанням частки тваринництва. Основний тип підприємств — великі фермерські господарства.

В інших країнах регіону провідна роль належить рослинництву (за винятком Аргентини та Уругваю). Для споживчих потреб вирощують кукурудзу, маніок, банани, картоплю, чорну квасолю. Спеціалізація експортних культур досить вузька та склалася під впливом природних та історичних чинників. Із колоніальних часів сформувалося плантаційне господарство. Воно було спрямоване на вирощування в колоніях сільськогосподарських культур, які вивозилися до країн-метрополій

На вирощуванні цукрової тростини спеціалізуються Куба, Бразилія, Мексика (мал. 3); кави — Бразилія та Колумбія; какао — Домініканська Республіка, Бразилія, Еквадор; пшениці — Аргентина; бананів десертних сортів — Еквадор, Нікарагуа, Панама; бавовнику — Мексика, Бразилія, Парагвай.

У Мексиці й Гватемалі цілорічно вирощують овочі та фрукти, у Колумбії — орхідеї та інші квіти. Рослинництво цих країн спрямоване на ринок США.

Безперечними лідерами за експортом продукції тваринництва є Аргентина та Уругвай. Зокрема, на них припадає 2/3 експорту яловичини регіону, а за поголів’ям овець та настригом вовни Аргентина поступається лише Австралії та Новій Зеландії. У гірських районах Перу, Еквадору, Болівії заради вовни розводять лам та альпак.

Лісовому господарству належить помітна роль в економіці країн Америки, насамперед Канади, Бразилії, Чилі, Аргентини. Найрозвиненіші лісові промисли — забезпечення деревиною паперової та будівельної промисловості, добування цінної деревини червоного дерева, кедра, рожевого дерева, бальси, збирання хінної кори та кленового соку, листя чагарнику коки, чаю мате, чикле (для жувальної гумки), лікарських рослин, використання каучуконосів тощо.Рибальство має експортний характер та зорієнтовано на ринки США та Японії. Воно найбільш розвинене в Канаді, Бразилії, Чилі та Перу. Головні об’єкти морського промислу — тунець, сардина, оселедець, анчоуси, окуневі акули, креветки, лангусти, устриці, мідії. У прибережних акваторіях Канади, США, Мексики, Чилі та Бразилії все більшого значення набуває аквакультура. У Нікарагуа на фермах розводять морських черепах і крокодилів.

Головне • У країнах Америки спостерігаються значні відмінності в ролі первинного, вторинного й третинного секторів економіки у структурі ВВП.

• Для більшості країн регіону характерна вузька спеціалізація господарства, зорієнтована на експорт продукції до розвинених країн або на надання певних видів послуг.

• Провідну роль у регіоні відіграють трансамериканські ТНК. Залишається великою залежність економіки багатьох країн регіону від іноземного капіталу США, Японії та країн Західної Європи.

• Америка — один із провідних регіонів за виробництвом продукції первинного сектору економіки.

 

США

США - федеративна республіка, в якій владні повноваження розподіляються між федеральним урядом і урядами 50 штатів

Офіційна назва - Сполучені Штати Америки (США) - United States of America (USA).

США - федеративна республіка, в якій владні повноваження розподіляються між федеральним урядом і урядами 50 штатів. Виконавча, законодавча і судова влада представлені відповідно Президентом, Конгресом і Верховним Судом. Кожен з 50 штатів має свою конституцію, систему органів влади і управління.

Географічне положення - країна розташована в Північній Америці.

Адміністративний поділ - 50 штатів (state) і 1 федеральний округ. Штати поділяються на округи (county and parish)

Територія - 9 373 тис. кв. км.

Населення - 281 421 906 осіб (на 1 квітня 2000 р.).

Столиця - місто Вашингтон (Washington), округ Колумбія (572 тис. жителів на 2000 Місце для столиці запропонував перший американський президент Джордж Вашингтон, на честь якого вона і названа.

      У Вашингтоні знаходиться резиденція президента США (Білий дім), Конгрес (Капітолій), Верховний суд, Державний департамент, військові міністерства (Пентагон у пригороді Арлінгтону) та інші державні установи.

Столицею Вашингтон став 1 грудня 1800 року, після того, як з Філадельфії у це місто були переведені Конгрес та основні урядові установи.

Найбільші міста - (станом на 2000 рік):

• Нью-Йорк - 8,008 млн. жителів.
• Лос-Анджелес (Каліфорнія) - 3,695 млн. жителів.
• Чикаго (Іллінойс) - 2,896 млн. жителів.
• Хьюстон (Техас) - 1,954 млн. жителів.
• Філадельфія (Пенсільванія) - 1,518 млн. жителів.
• Фенікс (Арізона) - 1,321 млн. жителів.
• Сан-Дієго (Каліфорнія) - 1,223 млн. жителів.
• Даллас (Техас) - 1,189 млн. жителів.
• Сан-Антоніо (Техас) - 1,144 млн. жителів.
• Детройт (Мічиган) - 0,951 млн. жителів.

Офіційна мова - англійська. Національне свято - 4 липня - День Незалежності (1776 р.)

Грошова одиниця - долар США=100 центам.

США - найбільш розвинута в економічному відношенні держава світу.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) станом на 1999 рік становив 9980,4 млрд. доларів. За цим показником США з великим розривом випереджають інші країни. (Для порівняння: ВВП Японії, яка посідає друге місце - 4380,1 млрд. доларів, Німеччини (третє місце) - 2108,9 млрд. доларів).

У нинішній час близько 10% валового внутрішнього продукту країни і 30% всіх вироблених у США матеріальних цінностей реалізуються на зовнішніх ринках.

Експорт. Основу експорту США становлять устаткування, літаки, автомобілі, продукція сільського господарства, військова техніка, хімікати. Частка США у світовому експорті продукції наукоємних галузей становить близько 20%, у світовому експорті зерна - близько 50% на рік.

Імпорт. Імпортується величезна кількість електронних компонентів, побутової електроніки і комп'ютерів.

Найбільші компанії США. За матеріалами американського журналу "Forbs" 2000 року, список найбільших компаній США очолює корпорація "Дженерал Електрик" ("General Electric"), що займається виробництвом електротехнічних товарів та обладнання. Крім неї, до першої десятки увійшли: "Сітігруп" ("Citigroup"), "Ексон Мобіл" ("Exxon Mobil"), "Бенк оф Америка" ("Bank of America"), "АйБіеМ" ("IBM"), "Американ Телеграф енд Телефон Груп" ("American Telegraph and Telephone Group"), "Вол-Март" ("Wall-Mart"), "еСБіСі комм'юнікейшнс" ("SBC communications").

Зовнішня торгівля Основні зовнішньоторговельні партнери: Канада, Японія, Мексика, країни Західної Європи.

Торгівля з Україною. США посідають четверте місце за обсягами імпорту товарів і послуг до України після Російської Федерації, Туркменістану і Німеччини. У 2001 році цей показник становив 736,1 млн. доларів, що дорівнює 4,4% обсягів загального імпорту товарів і послуг до України.

Обсяги експорту товарів і послуг України до США минулого року становили 693,3 млн. доларів, що дорівнює 3,5% обсягів загального експорту. За 2001 рік експорт товарів і послуг скоротився на 156,1 млн. доларів, або на 21,5%.

Головною причиною такого скорочення стало закриття американського ринку для української продукції через ряд антидемпінгових розслідувань та політику уряду США щодо обмеження імпорту в умовах кризового стану економіки і застосування санкцій.

Так, експорт чорних металів скоротився більше ніж у 4 рази (фізичні обсяги експорту металів скоротилися з 2,2 млн. тонн до 0,4 млн. тонн), експорт транспортних засобів скоротився майже на 40%.

Прямі іноземні інвестиції США посідають перше місце у світі за обсягами прямих іноземних інвестицій (приблизно чверть світового обсягу). Але у процентному відношенні до ВВП цей показник США менший, ніж у багатьох країн Європи. У США він становить 1,8%, в той час як, наприклад, у Великобританії він дорівнює 4,8%, у Франції та Іспанії - по 3,4%. (за матеріалами доповіді, підготовленої "Economist Intelligence Unit").

Американські інвестиції в Україну. США посідають перше місце за рівнем інвестицій в Україну. Станом на липень 2001 року американські іноземні інвестиції в українську економіку з 1991 року становлять 664 млн. доларів США. Це на 81% більше суми, інвестованої Нідерландами, які посідають друге місце серед найбільших джерел іноземних інвестицій в Україну. Це також на 85% більше від прямих інвестицій з Кіпру, на 113% - від інвестицій з Великобританії і на 133% - від прямих інвестицій з Росії. Загалом прямі інвестиції США становлять 16% від близько 4 млрд. доларів США, які вклали в Україну іноземні інвестори.

Провідні галузі промисловості: металургія, машинобудування і приладобудування, хімічна, нафтопереробна, харчова, легка промисловість.

США є одним з лідерів у виробництві авіаційної і ракетно-космічної техніки.

Сільське господарство. Продукція сільського господарства становить близько 2% ВВП, у ньому зайняті 3% працездатного населення. Агропромисловий комплекс США включає галузі, які випускають засоби виробництва для сільського господарства, саме сільськогосподарське виробництво і галузі, що забезпечують переробку і збут сільгоспсировини та виробленої з неї продукції.

Причому, частка експорту сільськогосподарської продукції США неухильно зростає, що може призвести до надвиробництва продукції. У зв'язку з цим відбулося скорочення фермерських господарств з 2,4 млн. до 2,1 млн. Одночасно відбувся процес укрупнення ферм, і вже зараз 13,8% великих господарств дають понад 70% всієї товарної продукції, у той час як частка інших ферм не перевищує 9%.

Транспорт. В економічному житті країни важливу роль відіграє також транспортний комплекс. Довжина мережі залізниць становить у США близько 265000 км, автомобільних доріг - 6 500 000 км. На частку транспорту припадає близько 20% загального споживання енергії у країні і від 50% до 60% всього споживання рідкого палива. До транспортного комплексу США належать: транспорт загального користування - залізничний, автомобільний, морський, внутрішній водяний, повітряний і трубопровідний. Значну частину вантажних і пасажирських перевезень здійснює транспорт промислових підприємств, індивідуальні легкові автомобілі, персональні літаки і т. д. Матеріально-технічна база транспортного комплексу в основному сучасна, що характеризується великою потужністю і високою якістю.

Починаючи з 1980-х років, у транспортному комплексі США відбулися істотні зрушення у сфері техніки і технологій перевезень, насамперед, за рахунок широкого впровадження автоматизованих систем керування перевізними процесами з використанням ЕОМ, мікропроцесорів, волоконної оптики, лазерів, штучних супутників землі тощо.

Найважливішим напрямком підвищення якості транспортних послуг є впровадження системи перевезень "тільки в строк", з подачею вантажів рухомого складу з точністю до хвилин. Це дозволяє замовникові обходитися без будівництва дорогих складів і скоротити потреби в обігових коштах.

Транспорт все більше перетворюється в органічну складову частину складної виробничо-транспортної системи, яка охоплює всю економіку, що сприяє істотному підвищенню її ефективності.

 

 

 

 

 

Канада

Площа - близько 10 млн. км².

 Населення - 29 млн. чоловік.

 Столиця - Оттава.

Канада займає 2/5 материка Північна Америка і за своєю площею поступається тільки Росії. В адміністративному відношенні вона поділяється на 10 провінцій, які мають самоврядування, та 2 території. Вирішальною особливістю її географічного положення е сусідство із США.

Довжина кордону між двома країнами (без Аляски) перевищує 6 тис. кілометрів. З розвитком комунікаційної техніки нове значення набуває факт виходу Канади одразу до Атлантичного, Північного Льодовитого і Тихого океанів та простягання її території за межі Полярного кола.

Природно-ресурсний потенціал. Половину території Канади займають гори, субарктичний і арктичний пояси. Та в цілому країна має сприятливі природні умови і дуже багаті ресурси. Особливо в розрахунку на одного жителя. Південна частина Канади лежить у помірному поясі й одержує достатньо тепла та опадів. Третина всієї площі вкрита продуктивними хвойними і листопадними лісами, що простяглися широкою смугою через материк від острова Ньюфаундленд до Аляски.

Степи-прерії займають менш як 5% площі, або 450 тис. км². У країні багато озер. Повноводні річки, часто з зрегульованим стоком, багаті на гідроенергію. В надрах знаходяться величезні поклади палива, металевих і неметалевих корисних копалин. Головна "комора" країни - Канадський щит з рудами різних металів і Внутрішні рівнини з паливно-енергетичними ресурсами.

У Канаді створено багато національних парків і чимало робиться для охорони природного середовища.

Населення. Канада за своїм походженням є країною переселенського капіталізму. Іммігрують у Канаду і нині. Аборигени-індіанці та ескімоси становлять тільки 2% сучасних жителів. Вони живуть у північних районах з екстремальними природними умовами. Колонізацію Канади першими почали французи, які рухались зі сходу і закріпилися уздовж річки Св. Лаврентія.

Так виникла "нижня, або французька, Канада (нині провінція Квебек). Активнішими виявилися англійці. Вони рухалися з півдня з боку Великих озер і утворили "верхню", або англійську, Канаду (нині провінція Онтаріо).

Згодом вся Канада була захоплена Англією. Нині 63% населення - це англомовні канадці і 25% - франкомовні. І англійська, і французька мова є державними. Проте англо-французький дуалізм триває. В основі його знаходяться не стільки етнічні, скільки економічні причини: господарство Квебеку розвивається не так швидко, як провінції, де кількісно переважають англоканадці.

Інші етнічні групи, як правило, також є нащадками іммігрантів з Європи. На межі XIX і XX ст. у Канаду переселилися 170 тис. українців, переважно селян. Вони оселилися в степах-преріях компактними групами, що сприяло збереженню рідної мови і культурної спадщини. Центром української імміграції стало місто Вінніпег - своєрідні "ворота в прерії". На площі міста біля провінційного парламенту встановлено пам'ятники Тарасу Шевченку та Івану Франку.

Нині канадців українського походження - близько 550 тис. чоловік. Це нащадки перших і більш пізніх переселенців. Живуть вони в містах, в тому числі і за межами степових провінцій. За своєю кількістю українська етнічна група є четвертою, після англійської, французької та німецької. Переселенці з України зробили вагомий внесок в освоєння степових районів і в розвиток інших сфер життя Канади.

Канада є однією з найменш заселених країн світу. Пересічна густота населення не досягає 3 чол. на 1 км², "Обжита" Канада - це вузька смуга вздовж кордону зі США. Але і ця "країна-смужка" не становить собою одного цілого, а розривається на частини Аппалачськими горами, Канадським щитом і Кордильєрами Провідну роль відіграють південні райони провінцій Онтаріо і Квебек. У природному відношенні - це лісостепова зона з помірним вологим кліматом. Звідси почалася колонізація. Нині тут мешкає 2/3 населення і пересічна густота його перевищує 150 чол. на 1 км². Двома другорядними ареалами скупчення населення І південь степових провінцій (Манітоба, Саскачеван і Альберта) і південний захід провінції Британська Колумбія.

Більшість канадців проживає у містах, які за своїм виглядом і особливостями діяльності нагадують міста США. Вони також зазнали субурбанізації. Найбільш міста - Торонто і Монреаль. Це - головні фінансово-торгові, управлінські, транспортні, наукові і культурні центри країни.

На стику Англійської і Французької Канади спеціально побудована столиця федерації - місто Оттава. З інших міст швидко розвиваються "столиця Далекого Заходу" - Ванкувер і "столиці нафти і газу" - Едмонтон і Калгарі. З ресурсними галузями і освоєнням північних районів пов'язана значна кількість територіально розкиданих маленьких поселень. Для них характерний міський спосіб життя, але часто вони відірвані від зовнішнього світу. На фермах людей залишилось дуже мало.

Господарство. Канада входить до провідних індустріально розвинутих держав світу. Це дуже багата, з високим рівнем життя населення країна. Економіка Канади тісно інтегрована зі СІНА. Разом вони утворюють зону вільної торгівлі. Майже 3/4 канадського експорту і 2/3 її імпорту припадає на США.

Американські Інвестиції в Канаді і, відповідно, американський вплив на Канаду - дуже значні. Особливістю господарства Канади є аграрно-сировинна спеціалізація в світовому поділі праці. Вигідність такої спеціалізації ґрунтується на величезному природно-ресурсному потенціалі і на наявності поряд ємного ринку США. Зайнятість в експортних галузях внаслідок використання сучасної техніки і технології - незначна, Водночас багато працюючих в інших галузях обслуговують експортний сектор.

Експортними галузями стали гірничодобувна промисловість, кольорова металургія, енергетика, лісова і целюлозно-паперова промисловість та зернове господарство, їх продукція й досі становить 3/5 вартості канадського експорту.

За видобутком і експортом залізної руди, міді, цинку, свинцю, нікелю, молібдену, кобальту, титану, золота, срібла, платини, урану, нафти, природного газу, вугілля, азбесту, калійних солей і сірки Канада посідає одне з перших місць у світі. Залізну руду добувають на півострові Лабрадор. Головні центри добування кольорових металів знаходяться в межах Канадського щита і в Кордильєрах. Збагачують руди поряд з рудниками і кар'єрами.

Підприємства кольорової металургії розміщені біля збагачувальних фабрик або в портових містах. Поклади нафти і природного газу, як і кам'яного вугілля, знаходяться на Внутрішніх рівнинах у провінції Альберта. Трубопроводами нафту і природний газ транспортують у Приозер'я Канади і США та Тихоокеанські штати США. Історія гірничодобувної промисловості Канади налічує вже понад сто років. Багато родовищ, центрів обробки сировини і виплавки кольорових металів відомі не тільки всередині країни, а й за її межами.

Канада е великим виробником електроенергії, 2/3 якої дають гідроелектростанції, їх будують і на малих, і на великих річках. Основний район виробництва гідроелектроенергії - південно-східний край Канадського щита в провінціях Квебек і Онтаріо. Тут використовують потенціал багатьох річок, які впадають у річку і затоку Св. Лаврентія.

Нині здійснюється один з найбільших у світі гідроенергетичних проектів - будівництво каскадів потужних гідроелектростанцій на річках, які стікають з Канадського щита на північ у Гудзонову затоку і затоку Джеймс. Освоюється потенціал кордильєрських річок. Дешева електроенергія використовується для потреб кольорової металургії та целюлозно-паперової промисловості і передається в США лініями електропередачі,

Розробляють лісові багатства Канади як на сході, в провінціях Квебек і Онтаріо, так і на заході, в провінції Британська Колумбія. За виробництвом пиломатеріалів і паперової маси Канада поступається тільки США, а за їх експортом посідає перше місце в світі. Як виробник і експортер газетного паперу вона не знає рівних.

Целюлозні і паперові фабрики побудовані біля річок, якими транспортується сировина та які дають енергію і воду. Особливо багато фабрик на лівих притоках р. Св. Лаврентія. Збір зерна в Канаді становить 50-60 млн. тонн. Вивозять пшеницю і ячмінь. Як експортер зерна країна стоїть на другому місці в світі після США. Зернове господарство зосереджене в степах-преріях, що розташовані між Канадським щитом і Кордильєрами на півдні степових провінцій. Вони є північним продовженням прерій США.

Як і в США, це один з головних сільськогосподарських районів світу. Характерною рисою експортних галузей Канади є те, що вони розміщені не стільки в "обжитій" частині, скільки в малолюдних районах з екстремальними природними умовами, їх дальший "рух на Північ* спирається на використання новітньої техніки, створення окремих "осередків" з незначною кількістю жителів. Освоєння північних районів не збігається з поняттям ріст населення.

Обробна промисловість Канади практично представлена всіма галузями сучасного виробництва. Якщо не брати до уваги експортний сектор, то всі вони працюють переважно на внутрішній ринок. Значний експорт автомобілів еквівалентний їх імпорту. Провідна галузь обробної промисловості Канади - машинобудування.

Найбільшого розвитку дістало виробництво транспортних засобів (автомобілів, літаків, тепловозів, суден і снігоходів), машин для сільського господарства, устаткування для лісопаперової і гірничої промисловості. Водночас канадський імпорт на 2/3 складається з електроніки, засобів зв'язку, приладів і промислового обладнання.

Добре розвинуті чорна металургія, хімічна, легка і харчова промисловість. На відміну від підприємств експортного сектора, всі ці галузі знаходяться в "обжитій" Канаді. Більше того, для них характерна висока територіальна концентрація на півдні провінції* Онтаріо і Квебек, де виробляється понад 4/5 всієї промислової продукції. Особливо багато промислових міст розташовано на між-озерній рівнині, яку називають "півостровом Онтаріо", та в долині річки Св, Лаврентія.

Уже нині тут помітні ознаки майбутнього мегалополіса, що простягатиметься майже по прямій лінії на 1 200 км між містами Уїнсор і Квебек. Разом з тим - це головний "промисловий пояс" Канади. Він вигідно розташований не тільки усередині Канади, а й глибоко заходить у найбільш населену і економічно важливу частину США. Враховуючи відкритість кордонів і тісні господарські зв'язки між двома країнами, можна говорити про існування єдиного міждержавного міського і промислового утворення в цій частині Північної Америки.

Сільське господарство, яке забезпечує потреби внутрішнього ринку, також сконцентроване на півдні провінцій Онтаріо і Квебек. Розвинуті м'ясне і молочне тваринництво, птахівництво, вирощування овочів і фруктів. Вагоме місце в країні належить рибальству.

Транспорт. Канада має сучасну транспортну систему. Особливу роль у ній відіграють трансконтинентальні магістралі: залізниці і шосе, що перетинають континент від Атлантичного до Тихого океану вздовж кордону зі США. Активно експлуатується водний шлях річки Св. Лаврєнтія і Великих озер.

Багато робиться для того, щоб продовжити сезон навігації (біля Монреаля річка вкривається кригою на 4-5 місяців). Головна роль у перевезенні людей, як і в США, належить власним автомобілям, а на далекі відстані - авіації. Специфічно канадською є проблема транспорту в необжитих північних районах, у тому числі і в Арктиці.

Залізниці поступово простягаються все далі на північ. Аляскинське шосе, яке з'єднує основну територію США з Аляскою, перетнуло західну Канаду з півдня на північ.

 

Бразилія

Бразилія - держава Латинської Америки із значним природним потенціалом, яка з часів отримання незалежності змогла із аграрної держави стати індустріально-аграрною, інтегруватись у світове господарство, стати новою індустріальною державою, випередивши у розвитку багато держав свого регіону

Бразилія займає центральну та східну частину Південної Америки. Із півдня вона має спільні кордони з Венесуелою, Суринамом, Гаяною та Гвіаною; східна, північно- та південно-східна частини Бразилії мають вихід до Атлантичного океану; західними сусідами Бразилії є Перу та Болівія; з південного-сходу Бразилія межує з Парагваєм, із півдня – з Уругваєм та Аргентиною. Північний та західний кордони пролягають малоосвоєними територіями.

Територія держави - 8,5 млн. км². Задля розвитку малоосвоєних районів столиця була перенесена із Ріо-де-Жанейро у місто Бразиліа. У теперішній столиці мешкає 1,6 млн. жителів.

За формою державного ладу Бразилія - президентсько-парламентська республіка. Провідними політичними партіями у Бразилії є: Партія бразильської соціал-демократії, Партія бразильського демократичного руху, партія ліберального фронту, Демократична тарабальїстська партія.

За формою адміністративно-політичного устрою Бразилія – федерація. Держава поділяється на 26 штатів та 1 федеральний округ, де знаходиться столиця.

Офіційною мовою в країні вважається португальська. Офіційною релігією - християнство католицького зразку.

Грошова одиниця Бразилії - крузейро, яка дорівнює 100 сантимам.

На величезній території Бразилії природа досить різноманітна, але всі її природні комплекси можна об'єднати у дві природних області: Амазонію та Бразильське плоскогір'я. Країна достатньо забезпечена природними ресурсами.

У Бразилії існують дві основні форми рельєфу: Амазонська низовина, що на півночі та Бразильське плоскогір'я в центральній, східній та південній частинах країни. На крайній півночі країни розташоване Гвіанське нагір'я. Через країну на південному заході протікає акумулятивна річка Парагвай та її приток, тут утворилася низовина. Найвища точка бразильського нагір'я - гора Бандейра (2890 м) здіймається на південному сході країни, поблизу узбережжя Атлантичного океану.

Бразилія лежить у чотирьох кліматичних поясах: екваторіальному, субекваторіальному, тропічному та субтропічному. Останній охоплює лише незначну територію (найвужчу крайню південну частину країни). Загалом тут переважає жаркий клімат із середньомісячними температурами від +16 до +29 °С.

В Амазонії, здебільшого у західній її частині - екваторіальний клімат. Середньомісячні температури перевищують +24 °С. На більшій частині Бразильського нагір'я клімат субекваторіальний з вологим та сухим періодами. На крайньому сході та південному сході країни – жаркий та вологий тропічний пасатний клімат, що зумовлено близьким знаходженням екватора.

Країна має величезні водні ресурси, про що свідчить наявність на її території найповноводнішої річки світу - Амазонки, повноводної та довгої річки Сан-Франциску, акумулятивної річки Парагвай та їх численних приток

Великий гідроенергетичний потенціал мають річки Бразильського плоскогір'я, що пояснюється наявністю багатьох порогів та водоспадів.

Річкова мережа Бразилії надзвичайно густа. Вся північна і частково центральна частина країни зрошується системою річок басейну Амазонки. На півдні та південному заході річки несуть свої води до Парагваю та Парани. На сході Бразилії тече річка сан-Франциску. Великих озер у країні немає.

Бразилія досить забезпечена земельними ресурсами. Третю частину всієї площі Бразилії займають ґрунти ферралліти. У басейні Амазонки переважають червоно-жовті латеритні ґрунти. На південь та схід від них простяглися червоні латеритні ґрунти високотравних саван. На крайньому півдні - червонувато-чорні ґрунти прерій.

Країна достатньо забезпечена лісовими ресурсами. За запасами твердої деревини Бразилія посідає перше місце в світі.

Північна й західна частина країни вкриті екваторіальними вічнозеленими лісами. На Бразильському плоскогір'ї поширені листопадно-вічнозелені ліси. У центральній частині плоскогір'я розташована савана з дрібними деревами та чагарниками. На півдні завдяки рівномірному зволоженню ростуть вічнозелені листяні та мішані ліси.

Багатий та унікальний тваринний світ Бразилі зазнав великого негативного впливу людини. У лісах Амазонії водиться багато видів мавп, лінивці, ягуари, оцелоти, анаконди. У річці Амазонці - знамениті риби-хижаки піраньї. Також багато різноманітних видів птахів: папуги, тукани, найдрібніші птиці - колібрі. Флора Бразильського плоскогір'я відрізняється від флори лісів Амазонії. Тут водяться здебільшого свині-пекарі, тапіри, хижі пуми, броненосці, мурахоїди, гривасті вовки, страуси нанду тощо.

В осадових породах Амазонії знайдено великі запаси нафти, природного газу, кольорових металів. Бразильське плоскогір'я багате на рудні корисні копалини6 залізну руду, золото, олов'яну та марганцеву руди, уран, цинкові руди. Є значні поклади вольфрамових руд, бокситів, алмазів, дорогоцінного каміння. На півдні розташовані родовища вугілля. Низовинні ділянки, а також узбережжя перспективні для видобутку нафти ти природного газу. Країна дуже багата на різноманітні поклади будівельних матеріалів.

Бразилія посідає перше місце серед країн Латинської Америки та п'яте - у світі за кількістю населення. За даними 1996 року у Бразилії проживає 160,73 мільйона осіб. В країні переважає перший тип відтворення (природний приріст дорівнює +20).

Бразильська нація сформувалася внаслідок змішування аборигенів-індіанців, африканських негрів, завезених сюди в якості рабів, з європейськими іммігрантами. Корінне індіанське населення було значною мірою винищене. Індіанські племена, що вціліли, проживають більшою мірою у глибинних областях басейну Амазонки та ведуть примітивне господарство.

Етнічний склад населення:

• білі - 54,7%, негри - 5,89%, мулати - 38,45%.

У країні більш як 3 мільйони іммігрантів: японці, італійці, німці, араби, іспанці, французи та ін.

Бразилія - високоурбанізована країна, де в містах проживає понад 70% населення. Проте регіональні контрасти великі: на південному сході в містах зосереджено більш як 75% жителів, у той час, як на північному сході - лише 42%, а на півдні - 50%.

Найбільшими містами Бразилії є:

• Сан-Паулу (15,4 млн. жителів), Ріо-де-Жанейро (9,8 млн.), Белу-Орізонті (2,1 млн.),Салвадор (2,1 млн.),Форталеза (1,5 млн.).

Найбільшою міською агломерацією Латинської Америки є бразильський мегалополіс, утворений злиттям агломерацій Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу.

Бразилія досягла великих успіхів у створенні сучасного промислового виробництва, перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну країну. Згідно з класифікацією ООН вона належить до групи "нових індустріальних країн" та класифікується як країна з більш високим середнім доходом.

За обсягом ВВП Бразилія посідає 10-те місце в світі і 8-е серед країн ринкової економіки, за "сімкою". Частка промисловості у ВВП сягає 43%, сільського господарства - 10%.

Провідна галузь промисловості Бразилії - обробна промисловість. Характерна територіальна концепція промисловості: лише штат Сан-Паулу (близько 3% площі Бразилії) виробляє понад 60% усієї продукції країни.

Найбільш розвинена галузь бразильської економіки - машинобудування, яке складає більш як 30% усієї продукції і представлене точним машинобудуванням, автомобіле-, літако-, суднобудуванням.

Одним із пріоритетних напрямів розвитку господарства є точне машинобудування, а саме - виробництво обчислювальної техніки. Національні підприємства забезпечують понад 50% потреб у засобах інформатики. За випуском міні- та мікрокомп'ютерів Бразилія поступається лише США, Японії та ФРН.

Значного розвитку набуло автомобілебудування. Щорічно виробляється більше 1 млн. автомобілів, а також літаки і трактори. Морські судна виробляють у бухті Гуанабара. Підприємства електротехніки знаходяться в Кампінасі (Сан-Паулу), Ріо-де-Жанейро, Сан-Жозе-дус-Кампус. Машинобудування концентрується переважно у двох головних промислових центрах країни - містах Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро.

Гірничодобувна промисловість представлена видобуванням залізної руди (Ітабіра, Каражас). На території Амапа, в штатах мінас-Жерайс, мату-Гросу експлуатуються родовища марганцю. У незначних кількостях видобувають також мідь, свинець, цинк, нікель, переважно для потреб внутрішнього ринку.

Бразилія - значний постачальник на світовий ринок стратегічної сировини: ніобію, берилію, танталу, цирконію, слюди. Зростає видобування радіоактивних матеріалів, що містять уран (Посус-ді-Калдас, Олніда в штаті Пернамбуку), торій (Арама, штат Мінас-Жерайс), монацитових пісків (штат Еспірінту-Санту). Видобуваються алмази, золото, дорогоцінне каміння.

Потреби держави у нафті забезпечуються на 50% за рахунок видобутку 30 млн. тон на родовищах морського шельфу. У містах Ріо-де-Жанейро та Кубатані працюють потужні нафтопереробні заводи.

У країні запроваджено технологію виробництва автомобільного пального з цукрової тростини.

Майже 90% усієї електроенергетики виробляють ГЕС. У Бразилії побудовано найпотужнішу в світі ГЕС "Ітайпу" на річці Парані.

Інтенсивно розвивається атомна енергетика.

У містах Волта-Редонда та Ріо-де-Жанейро збудовано металургійні заводи, в Ітабірі – завод з виробництва спеціальних сталей.

За виробництвом сталі Бразилія увійшла до провідної десятки світу.

Виробництво алюмінію зосереджено переважно в Сорокабі, посус-ді-Калдас, Сараманжі.

Хімічна промисловість Бразилії представлена виробництвом каустичної соди, різних кислот, барвників, азотних та фосфатних добрив, синтетичних волокон, синтетичного каучуку, різних пластмас тощо.

Серед галузей легкої промисловості найбільш розвинуті такі галузі: текстильна, шкіряно-взуттєва. Основними промисловими центрами названих галузей є Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро.

Харчова промисловість представлена цукровою, м'ясною, олійною та тютюновою галузями. Значного розвитку набула кавова промисловість. Зараз Бразилія є одним із найбільших постачальників кави на світовий ринок.

У Бразилії сільське господарство - традиційна, а тому одна з найбільш розвинутих галузей економіки. Тут зайнято 30% населення (23 млн. осіб).

Вирощують у Бразилії здебільшого рис, каву, цукрову тростину, кукурудзу, сою пшеницю, бавовник, какао та інші культури. Бразилія займає одне із перших місць у світі по вирощуванню технічних культур. За обсягом сільськогосподарського експорту Бразилія поступається лише США та Франції. П'ять основних експортних культур — кава, какао-боби, бавовна, цукрова тростина та соя — охоплюють більш як 30% посівних площ і складають понад 35% вартості продукції рослинництва. За виробництвом кави Бразилія посідає 1-ше місце у світі, 2-ге місце по виробництву какао, цукрової тростини, сої. Збір бананів та апельсинів - найбільший у світі.

Головні продовольчі культури, під якими 2/4 усіх посівних площ, - кукурудза, коричнева квасоля і маніока. Вони поширені по всій території держави. Із зернових вирощують пшеницю, ячмінь, овес; але 60% потрібної пшениці країна все ж таки змушена імпортувати.

Тваринництво, переважно м'ясного напряму, забезпечує майже 2/5 (за вартістю) усього сільського господарства. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Деяка частина продукції експортується, переважно зі штату Ріу-Гранді-ду-Сул.

Лісом поросло понад 60% території Бразилії, яка за запасами цінних деревин посідає перше місце в світі. Найбільше значення у цій сфері господарювання мають збір латексу дикоростучих каучуконосів у лісах Амазонії, бразильських горіхів, плодів пальми та олійного дерева (північний схід), парагвайського чаю та заготівлі хвойної деревини (південь). Значна частина продукції галузі експортується.

Основний вид транспорту - автомобільний. Автодоріг - 1,7 млн. км, із них 8%- асфальтовані. Довжина залізничних колій - 30 тис. Км. Протяжність річок, судноплавних протягом року, перевищує 31 тис. Км. Найзручніші водні шляхи (Амазонка з притоками, Сан-Франсиску, Парана, Парагвай) знаходяться далеко віл основних господарських центрів країни. Велике значення мають каботажні перевезення вздовж Атлантичного узбережжя. Основні морські порти: Сантус, Ріо-де-Жанейро, Ресіфі, Ріу-Гранді.

Основними товарами експорту є залізна руда, соя та продукти борошномельної промисловості, кава, какао, цукор, апельсиновий сік, боксити. Зростає частка промислових виробів (автомобілі, судна, літаки, сталь). Бразилія імпортує нафту, машини та устаткування, зерно, вугілля, кольорові метали та

Отже, Бразилія - держава Латинської Америки із значним природним потенціалом (сприятливі для землеробства клімат та ґрунти, повне забезпечення водними та гідроенергетичними ресурсами, різноманітні мінеральні ресурси, багатий лісовий фонд тощо), яка з часів отримання незалежності змогла із аграрної держави стати індустріально-аграрною, інтегруватись у світове господарство (скласти тісні економічні зв'язки США та країнами Західної Європи, знайти свою спеціалізацію на світовому ринку), стати новою індустріальною державою, випередивши у розвитку багато держав свого регіону.

Загальна характеристика Африки

Африка - другий за розмірами материк після Євразії, який майже посередині перетинається екватором і простягається від нього по обидві сторони - на південь і на північ - до субтропічних широт обох півкуль. Африку омивають Атлантичний та Індійський океани. Середземне море відокремлює її від Європи, Червоне - від Азії. До Африки належать острів Мадагаскар та дрібні острова, розташовані в Атлантиці та Індійському океані.

До 50-х років XX ст. Африка була континентом колоніальних і залежних країн. Франції належало 37% африканської території, на якій проживало 26% населення, Великобританії відповідно 32% і 39%, Бельгії - 8% і 8%, Португалії - 7% і 6%, колонії мали також Іспанія та Італія. В 50-ті роки здобули незалежність перші країни.

В 60-ті роки незалежність дістали вже понад 40 країн, в 70-ті - процес визволення материка з під колоніального гніту практично завершився.

Нині на континенті налічується 53 самостійні держави, майже всі вони - країни, що розвиваються. Південно-Африканська Республіка (ПАР) - єдина економічно розвинута держава Африки.

Збереглися колонії Іспанії - Сеута, Мелілья, заморська територія Франції - о. Реюньон. Статус Західної Сахари, захопленої Марокко, має визначити 00Н.

Більшість африканських країн - невеликі, слабкі в економічному відношенні держави з нечисельним населенням і мало освоєними природними ресурсами, Ці країни здебільшого економічно залежні від своїх колишніх метрополій. Колишні британські колонії залишилися в системі Співдружності, французькі - в системі Співтовариства франкомовних країн. Понад 30 країн Африки стали асоційованими членами Європейського Співтовариства і фактично виконують роль його сировинного придатку.

      Природно-ресурсний потенціал. Африка - континент великих економічних можливостей, якому притаманні різноманіття природних умов, багатство запасів мінеральної сировини, наявність значних земельних, водних, рослинних та інших ресурсів. Для Африки характерне незначне розчленування рельєфу, що сприяє господарській діяльності - розвитку сільського господарства, промисловості, транспорту. Розташування більшої частини континенту в екваторіальному поясі значною мірою зумовило наявність величезних масивів вологих екваторіальних лісів.

На Африку припадає 10% площі лісів світу, що становлять 17% світових запасів деревини - однієї з основних статей африканського експорту. Найбільша пустеля світу - Сахара - містить у своїх надрах величезні запаси прісної води, а великі річкові системи характеризуються велетенськими обсягами стоку і енергетичними ресурсами.

Африка багата на корисні копалини, які є ресурсами для розвитку чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості. Завдяки новим відкриттям збільшується частка Африки в розвіданих світових запасах енергетичної сировини. Запаси фосфоритів, хромітів, титану, танталу більші, ніж у будь-якій частині світу.

Всесвітнє значення мають запаси бокситів, мідних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, алмазів, рідкоземельних металів, золота тощо.

Основними районами зосередження мінерально-сировинного потенціалу "мідний пояс "Африки, що тягнеться з району Катанги в Заїрі через Замбію у Східну Африку (родовища міді, урану, кобальту, платини, золота, марганцю);

• Гвінейська частина Західної Африки (поклади бокситів, залізної руди, марганцю, олова, нафти);
• зона гір Атласу та узбережжя Північно-Західної Африки (кобальт, молібден, свинець, цинк, залізна руда, ртуть, фосфорити);
• Північна Африка (нафта, газ узбережжя і шельфу Середземного моря).

Регіони Африки дуже відрізняються природними особливостями: забезпеченістю вологою, типами ґрунтів, рослинного покриву. Спільним е тільки один елемент - велика кількість тепла. Несприятливі для землеробства райони пустель і екваторіальних лісів. У пустелях землеробство можливе тільки за наявності джерел води, навколо яких формуються оазиси.

В екваторіальних лісах землероб бореться проти буйної рослинності, а при її зведенні - проти ерозії та надмірної сонячної радіації, яка негативно впливає на стан ґрунтів.

Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприятливим чергуванням вологих сезонів. Більшість ґрунтів материка мають невисоку природну родючість. 3/4 території континенту вкрито червоними і червоно-коричневими ґрунтами, тонкий шар яких бідний на органічні речовини, досить легко виснажується і руйнується. Порівняно родючими є червоноземи та жовтоземи субтропіків, алювіальні ґрунти в інших зонах.

Населення. За даними 00Н, в Африці проживає близько 748 млн. чоловік, або 12,9% всього населення світу. В другій половині XX ст. населення континенту стало швидко зростати, і в 70-80-ті роки темпи його приросту виявилися одними з найвищих у світі - 2,9-3,0% за рік. Африканські країни помітно різняться за кількістю населення: Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, ПАР мають населення понад 40 млн. чоловік кожна, на них припадає майже половина населення материка.

Сучасна демографічна ситуація в країнах Африки дуже суперечлива. Динаміку зростання населення материка у зв'язку з порівняно невеликою еміграцією та міграцією визначає в основному його природний рух. У різних країнах населення зростає нерівномірно, характеристики статевовікової структури з економічної точки зору залишаються несприятливими: недостатня кількість працездатного населення, особливо чоловічого, висока частка дітей та молоді, мала тривалість життя (для чоловіків вона становить 49 років, для жінок - 52 роки).

Для Африки характерна висока народжуваність. Завдяки покращенню суспільно-економічних умов та медичного обслуговування, деякому підвищенню рівня культури та освіти, зменшилася смертність, особливо дитяча. Зниження смертності та висока народжуваність дають в більшості країн високі темпи приросту населення.

Середня густота населення континенту - невелика і становить близько 22 чол. на 1 км². Найвища вона на о. Маврикій (близько 500 чол. на 1 км²), найнижча - в Сахарі та країнах зони Сахелю.

Істотний вплив на міграцію населення мають чинники, пов'язані з нерівномірністю соціально-економічного і господарсько-культурного розвитку окремих країн. Промислові райони приймають емігрантів із сусідніх країн, які шукають роботу.

Національно-визвольні рухи, військові перевороти, постійна боротьба між етнічними і релігійними групами, військові конфлікти між країнами призводять до появи в різних районах материка значної кількості біженців. В Африці у 80-ті роки налічувалося від 7 до 9 млн. емігрантів.

В Африці налічується 20 міст мільйонерів: Каїр, Олександрія, Касабланка, Алжир, Кіншаса, Лагос, Хартум, Туніс, Йоганнесбург, Аддис-Абеба, Кейптаун, Дуала, Абіджан, Гіза, Найробі, Дакар, Ньюана, Рабат, Хараре,Дар-ес-Салам.

Єгипет

Офіційна назва - Арабська Республіка Єгипет (АРЄ) - Jumhuriyah Misr al Arabiyah). Єгипет - республіка.

Географічне положення - розташована на північному сході Африки і частково Азії (Синайський півострів).

Адміністративний поділ - 26 губернаторств (мухафаз), губернаторства діляться на округи (маркази), округи - на райони (нахії).

Територія - 1001,4 тис. кв. км.

Населення - 67,9 млн. осіб (станом на 2002 рік).

Державна релігія - іслам.

Столиця - Каїр (Cairo). Населення столиці з передмістями (станом на початок 2002 року) становить понад 16 млн. жителів.

Найбільші міста країни: Олександрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм, Асуан.

Офіційна мова - арабська.

Національне свято: День революції - 23 липня (1952).

Державний прапор Єгипту складається з трьох рівних горизонтальних смуг: червоної (зверху), білої і чорної. У центрі білої смуги зображена національна емблема (щит, на якому зображений золотий орел, який тримає сувій з назвою країни арабською мовою).

Перший національний прапор Єгипту був прийнятий відповідно до Королівського Декрету в 1923 році, коли Єгипет здобув умовну незалежність від Великобританії в 1922 році. Прапор був зеленого кольору з білим півмісяцем і трьома зірками посередині. У 1958 році президентським декретом був затверджений новий прапор для Об'єднаної Арабської Республіки, яка тоді об'єднувала Сирію і Єгипет. Новий прапор містив три кольори - червоний, білий з двома зеленими зірками посередині і чорний. У 1972 році зірки були замінені золотим яструбом. У 1984 році яструб був замінений золотим орлом. Червоний колір прапора співвідноситься з часовим відрізком до 1952 року, коли при владі перебували військові. У той час Єгипет воював проти Британського диктату. Білий символізує революцію 1952 року, яка поклала край монархії без кровопролиття. Чорний колір означає припинення правління Британії над Єгиптом.

Грошова одиниця - єгипетський фунт = 100 піастрів.

Членство в міжнародних організаціях: СОТ, ЛАД, МБРР, МВФ, МФЧХ, ООН, ОАЄ.

Економіка Єгипту Організація виробництва

У змішаній економіці Єгипту домінуюча роль як і раніше належить державному сектору, який поступово скорочується у зв'язку з реалізацією програми реформування економіки і триваючим процесом приватизації колишніх державних підприємств. Приватний сектор економіки включає більшу частину сільськогосподарського виробництва, дрібні установи, пов'язані з торгівлею та обслуговуванням, і невеликі ремісничі виробництва з штатом менше 10 осіб, які спеціалізуються в основному на виробництві тканин, продуктів харчування, меблів, шкіряної галантереї і металовиробів. Широкомасштабне промислове виробництво, транспорт і зв'язок, торгівля і банківська справа з 1960-х років включені в державний сектор економіки. У власності держави знаходяться понад 200 великих промислових підприємств, на яких виробляється дві третини всієї товарної промислової продукції і зайнято близько половини всіх промислових робітників.

У 1991р. за рекомендацією МВФ уряд приступив до реалізації програми реструктуризації економіки. Ця програма включала лібералізацію відсоткових ставок, діяльності валютних бірж і цін та введення єдиного податку з продажу.

Національний доход

У 1999р. валовий внутрішній продукт (ВВП) Єгипту оцінювався в 200 млрд. дол. США (з них 17% припадало на сільське господарство, 32% - промислове виробництво, 51% - сферу послуг). Спостерігався швидкий розвиток економіки: у 1995/1996 фінансовому році реальний щорічний ріст ВВП досяг 5% і тримався на цьому рівні аж до 1999 (у 1991/1992 він становив всього 1,9%). У 1996р. частка ВВП на душу населення збільшилася до 3000 дол. США. Обсяг інвестицій станом на 1997р. (17% ВВП) був нижче середнього для країн, які розвиваються (26%).

Трудові ресурси

У 1999р. трудові ресурси Єгипту оцінювалися в 19 млн. осіб. Більш як третина з них зайнята в сільському господарстві.

Єгипет має велику кількість кваліфікованих робочих різних спеціальностей, але багато з них хотіли б мати високооплачувану роботу за кордоном. За кордоном також працює багато робітників низької кваліфікації. Безробітними є приблизно 12% працездатного населення.

Традиційно єгиптяни працювали переважно у державному секторі. Однак після початку впровадження в життя програми приватизації і підтримки приватного сектора держава виявилася не в стані забезпечити робітників місцями. Неформальний сектор - важливе джерело створення робочих місць (в основному у містах), щороку збільшувався на 2,8% і забезпечив роботою приблизно 40% трудових ресурсів, незайнятих у сільськогосподарському виробництві. Постійно зростала в економіці і частка приватного сектора - з 50% в середині 1970-х років до 65% у 1996. У нинішній час на приватний сектор припадає близько половини загального обсягу інвестицій, що забезпечує його швидкий розвиток.

Енергетика  Єгипет. Висотна Асуанська плотина

Головним енергетичним ресурсом є нафта, що добувається в країні. Інші джерела - місцевий природний газ і гідроелектроенергія, що виробляється на двох ГЕС в районі Асуана. Приблизно три чверті електроенергії виробляється на теплових електростанціях, які працюють на викопному паливі, а п'ята частина припадає на ГЕС. У 1998р. в Єгипті було вироблено 63 млрд. квт/г електроенергії. Ця галузь цілком забезпечує внутрішні енергетичні потреби.

Гірничовидобувна промисловість У Єгипті мало корисних копалин. Виняток становлять нафта і природний газ. Більша частина нафти споживається всередині країни. З 1983 по 1996р. щорічне виробництво сирої нафти збільшилося з 32,2 до 45 млн. т, виробництво природного газу за цей же період зросло більше ніж у 4 рази - з 2,6 до 11,3 млн. т. Країна має значні запаси будівельних матеріалів - піску, каменю і гравію, гіпсу і вапняку. В оазисі Бахарія ведеться розробка залізної руди. У невеликому обсязі розробляються багаті поклади фосфоритів західного узбережжя Червоного моря, а на території Синайського п-ова - марганцю.

Обробна промисловість Незважаючи на постійні зусилля уряду щодо диверсифікованості промисловості, в середині 1980-х років в економіці провідні позиції зберігало виробництво споживчих товарів, насамперед текстильних і продовольчих. У кінці 1990-х років на перший план вийшли нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість, за ними йшли харчова, текстильна і металургійна промисловість. Базові галузі промисловості зосереджені в державному секторі. Розвиток електротехнічної промисловості і машинобудування базується на складанні виробів з готових деталей. На підприємствах Єгипту складаються такі товари тривалого користування, як холодильники і телевізори, легкові і вантажні автомобілі, автобуси і трактори. Досить високою ефективністю відрізняються державні підприємства з випуску цементу і фосфатів. Металургійні комбінати мають низьку продуктивність.

Сільське господарство До початку процесу індустріалізації в 1960-х роках сільське господарство відігравало домінуючу роль в економіці Єгипту, і навіть у наші дні в ньому ще зайнято приблизно 40% трудових ресурсів. До 1970-х років найважливішою статтею експорту Єгипту була бавовна, потім лідерство перейшло до нафти, яка зберігає провідну роль у національному експорті. У 1992р. частка нафти в експорті становила 51%.

Майже всі оброблювані землі в Єгипті знаходяться в долині Нілу. Родючі алювіальні ґрунти разом з тривалою інсоляцією (освітлення сонячним промінням) створюють винятково сприятливі умови для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур.

Розміри традиційних селянських господарств невеликі. Приблизно дві третини всіх сільськогосподарських угідь становлять господарства по 2 га кожне. Як правило, земля належить селянину, який її обробляє. Багато господарств здаються в оренду, і орендар розраховується з власником або грошима, або в натуральній формі - частиною врожаю. Більшість робіт на полях виконується самим власником ділянки і членами його родини, але в жнива, наприклад у пору збирання бавовни, навіть невеликі господарства відчувають потребу у найманні додаткової робочої сили. Деякі великі господарства спеціалізуються на вирощуванні овочів і фруктів. Більша частина господарств входить у державні кооперативи.

Майже в усіх господарствах розводять: буйволів, які використовуються як тяглова сила при будівництві іригаційних споруджень, велику рогату худобу для виробництва молочної продукції.

Реформування сільськогосподарського сектора економіки почалося в 1986р. У 1995р. державою контролювалися лише ціни на бавовну і цукрову тростину. Єгипет найбільш конкурентоздатний у виробництві таких культур, як томати, пшениця, бавовна, рис, картопля, кукурудза, бобові, цукровий буряк і фрукти. Рівень самозабезпечення пшеницею до 1995 зріс до 50%.

Транспорт Рівнинний характер рельєфу Єгипту і концентрація населення в долині і дельті Нілу дозволили відносно легко вирішити завдання транспортного сполучення. У 1996р. в Єгипті було 64 тис. км автомобільних доріг, з них приблизно 50 тис. км з твердим покриттям. Завдяки сухому м'якому клімату можна без особливих витрат підтримувати дорожню мережу, і велика частина вантажних перевезень у країні здійснюється автотранспортом. В Єгипті є два міжнародних аеропорти - в Каїрі і Луксорі та 88 аеропортів для внутрішніх авіаперевезень. В 71-му аеропорті злітно-посадочні смуги мають тверде покриття. Крім того, діють два аеропорти з обслуговування вертольотів. Автопарк Єгипту налічував 1280 тис. легкових автомобілів і 423,3 тис. автобусів.

Головні морські порти країни - Олександрія, Суец і Порт-Саїд. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Після ліквідації наслідків єгипетсько-ізраїльської війни були проведені роботи з розширення і поглиблення каналу, що зробило його доступним для супертанкерів.

Зовнішньоекономічні зв'язки У результаті помітного скорочення експорту торговельний баланс країни постійно зіштовхується з великим дефіцитом. З 1991 по 1994 експорт, не пов'язаний з нафтою і нафтопродуктами, зменшився на 20%. У 1998 експортні надходження становили 3 млрд. дол., а витрати на імпорт - 15,5 млрд. Основні статті експорту - нафта і нафтопродукти, бавовна і текстиль, різні сільськогосподарські культури (рис, картопля, фрукти та овочі). Головні статті імпорту - продовольчі товари (30% загальної вартості), машини й устаткування, а також широкий набір інших промислових товарів - від цементу до автомобілів. На закупівлю продовольства за кордоном витрачаються майже всі надходження від продажу нафти.

Фінанси і банківська діяльність У 1950-1960-х роках понад 90% всіх банківських активів належали чотирьом державним банкам. Всі вони контролювалися Центральним банком Єгипту, що здійснював емісію грошової одиниці країни - єгипетського фунта. В 1970-х роках, при Садаті, чотири великих банки створили змішані банки, в яких частка акцій закордонних інвесторів не перевищувала 49%. Такі банки отримали право здійснювати фінансові операції в іноземній валюті. Імпортери іноземних товарів отримали дозвіл тримати валютні рахунки в єгипетських банках. Щоб стимулювати єгиптян, які працювали за кордоном, зберігати накопичення в єгипетських банках, була розроблена система заохочення таких вкладників. Нововведення сприяли розширенню джерела кредитування, полегшили інвестування в національну промисловість, але одночасно сприяли росту інфляції, темпи якої в середині 1980-х років становили 25-30% у рік.

Завдяки зусиллям щодо стабілізації макроекономіки, здійсненим на початку 1990-х років, темпи інфляції з 1992 по 1996 знизилися з 21,1% до 7,2%, а в 1999 становили 3,7%. Програму реформування економіки було поширено і на банківський сектор. У нинішній час в Єгипті допускається діяльність банків з 100-відсотковим іноземним капіталом, яким дозволено здійснювати банківські операції як у місцевій, так і в іноземній валюті. У 1990-х роках в Єгипті функціонувало понад 80 комерційних, ділових і спеціалізованих банків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАР

Офіційна назва - Південно-Африканська Республіка (ПАР) - Republic of South Africa (Republiek van Suid-Afrika).

Географічне положення: країна розташована на півдні Африки. Межує з Мозамбіком, Свазілендом, Ботсваною, Намібією, Лесото і Зімбабве.

Територія - 1 221 тис. кв. км, у 5 разів більша, ніж територія Великобританії, і дорівнює території Німеччини, Франції та Італії разом узятих.

Довжина кордону: 4750 км. Берегова лінія: 2798 км.

Найвища точка - гора Нджесуті (Njesuthi) - 3408 м.

Населення - 43,7 млн. осіб.

Релігія: християнство (68%), індуїзм (1,5%), іслам (2%), анімізм та інші (28,5%).

Офіційні столиці: Преторія (адміністративна) - 1,5 млн. осіб, Кейптаун (законодавча) - 2,35 млн. осіб, Блюмфонтейн (судова).

      Адміністративний поділ - 9 провінцій (province): Східний Кейп, Вільна держава, Гаутенг, КваЗулу-Наталь, Мпумаланга, Північно-західна провінція, Північний Кейп, Північна провінція, Західний Кейп.

Офіційні мови (загалом 11 мов): коса, зулу, свазі, ндебеле, суто, тсвана, педі, тсонга, венда, африкаанс, англійська.

Національна валюта - ренд = 100 центам

ПАР є членом ООН (вступила в 1945 році, з 1970 по 1994 вірчі грамоти не приймалися у зв'язку з політикою апартеїду), Організації Африканської Єдності (ОАЄ), Співдружності Націй.

Основні економічні показники ПАР: ВНП - 996 млрд. рандів, що у розрахунку на душу населення - 23 000 рандів. Реальне зростання ВНП - 3,1%. Інфляція - 7%.

Валовий національний продукт ПАР становить 28% ВНП усього африканського континенту, перевищує ВНП Нігерії, Кенії та Єгипту разом взятих. Південна Африка є також африканським лідером у плані розвитку сучасної інфраструктури і фінансової системи та інструментів їх використання.

Сучасні фінансово-промислові сектори країни вдало спираються на потужні високорозвинені системи зв'язку, розгалужені мережі доріг і залізниць, повітряного транспорту та електропостачання. Фінансовим і промисловим центром країни є провінція Готенг, яка виробляє до 37% ВНП країни. Проте у порівнянні з найвищими світовими показниками економіка ПАР виглядає досить скромно. Її ВНП складає лише 0,5% глобального ВНП (приблизно те ж саме відношення і по населенню). Крім того, вона надто чутлива до коливань світових ринків і міжнародної бізнес-кон'юнктури.

Енергетика, зв'язок, громадський транспорт, практично вся південноафриканська інфраструктура, переживає зараз етап революційних перетворень для успішного входження в ХХІ століття. Колишні державні монополії перетворилися на рентабельні громадські підприємства, деякі чекають приватизації і виходу на міжнародні ринки.

Провідні галузі промисловості:

• фінанси - 20,3%,обробна промисловість - 18,7%,торгівля - 13,1%,туризм - 10%,гірничодобувна - 6,5%,сільське господарство - 3,2%.

Основною галуззю промисловості традиційно була гірничодобувна, але наприкінці 60-х років на провідне місце вийшла обробна промисловість. Розвивається видобуток золота, алмазів, платини, марганцю, хромової, залізної і мідної руд, кам'яного вугілля, азбесту, уранового концентрату. Високо розвинуте машинобудування, металургія. Швидко розвиваються хімічна і легка промисловість. Налагоджено виробництво рідкого палива з вугілля. Великі кошти держава вкладає у розвиток військової промисловості і в суднобудування. Здійснюється програма розвитку атомної промисловості і створення ядерної зброї.

Майже вся товарна продукція сільського господарства виробляється у фермерських господарствах осіб європейського походження, які використовують найману працю африканців.

Найважливіші культури - кукурудза, пшениця, сорго, ячмінь. Вирощуються: цукрова тростина, чай, бавовна, арахіс, соняшник, тютюн, фрукти, виноград, цитрусові. Основна частина земельних угідь використовується для пасовищного тваринництва.

Експорт:

золото,сировина мінерального походження, включаючи вугілля, чорні метали і вироби з них,платина,продовольство,а також алмази,електроенергія,машини та обладнання.

Імпорт:

машини,устаткування і транспорті засоби,хімічні продукти,мінеральне паливо,чорні метали.

Основні торговельні партнери - Німеччина, США, Великобританія та Японія.

Сільське господарство За світовими стандартами продуктивність землеробства ПАР невисока. Частково це пояснюється примітивними методами обробітку земель. Іншими чинниками є ерозія ґрунтів та недостатня кількість опадів. У країні обробляється лише 12-15% земель, 10% з яких відрізняються високою родючістю, однак навіть родючі землі потерпають від раптових паводків і змивання родючого шару. Ерозія ґрунтів досягла найбільших масштабів в колишніх бантустанах. У сільськогосподарських районах нерідкі засухи, які є основною причиною нестійких врожаїв в окремі роки.

Найбільша частка в загальній вартості сільськогосподарської продукції доводиться на кукурудзу - основу раціону чорного населення. Важливе місце займає пшениця, що вирощується переважно в Західно-Капській провінції. У менших кількостях вирощується овес, жито, ячмінь, кафрське і звичайне сорго.

У загальній вартості сільськогосподарської продукції друге місце після кукурудзи займають фрукти. Велика їх частина йде на експорт. У прибережних районах провінції Квазулу-Натал обробляється цукрова тростина.

В ПАР розвинене м'ясне і молочне виробництво. Баранина, свинина і м'ясо домашньої птиці забезпечують внутрішнє споживання.

Гірничодобувна промисловість Сильні позиції ПАР на світовому ринку визначаються передусім багатством її надр. У 1997 році продукція гірничодобувної промисловості становила 8% ВВП і близько 67% загальної суми експортних надходжень. У 1996 році частка золота у вартісному обсязі продукції гірничодобувної промисловості складала близько 42%.

У 1996 році продаж алмазів приніс країні 10% загальної суми експортних надходжень. Незважаючи на просочування в 1990-ті роки на світовий ринок алмазів з Росії й Анголи, південноафриканська компанія "Де Бірс", як і раніше, грає головну роль в питаннях контролю світових цін і виробництві алмазів.

ПАР - один з провідних експортерів кам'яного вугілля в країни Європи й Азії.

Промисловість Промисловість ПАР має багатогалузеву структуру. Провідні галузі - чорна металургія, автомобілебудування, швейне виробництво, пивоваріння і виноробство, а також різноманітна харчова промисловість. Лише незначна частина продукції південноафриканських підприємств реалізується за межами Півдня Африки. ПАР займає провідні місця серед експортерів різних видів озброєння. Продукція обробної промисловості складає найбільшу частку ВВП, протягом 1990-х років вона дорівнювала приблизно 24%.

У 1996 році уряд ПАР розпочав приватизацію багатьох державних підприємств.

Транспорт і зв'язок Оскільки в ПАР немає судноплавних річок, внутрішнє транспортне сполучення здійснюється за допомогою автомобільних шляхів, залізниць а також літаками транспортної авіації.

Головний промисловий центр країни Йоганнесбург розташований за 1290 км від Кейптауна і приблизно за 480 км від Річардс-Бея і Дурбана, основних портів країни. Таким чином, транспортування вантажів до морських портів здійснюється залізницею або автотранспортом.

Інші важливі морські порти країни - Іст-Лондон, Мосселбай, Порт-Елізабет і Салданья.

Провідна авіакомпанія "Саут Афрікен еруейз" забезпечує авіаперевезення всередині країни і за рубежем. Міжнародні аеропорти розташовані поблизу Йоганнесбургу, в Кейптауні та Дурбані.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україна в геополітичному вигляді

Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного порядку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому, вона дедалі більше перетворюється на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин

Україна на тлі глобальних політичних трансформацій

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога З. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати, нарешті, демократичною та європейською.

Був час, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, а й руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як "детонатора" у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так, американський політик і вчений Д. Мойніхен найсуттєвішим чинником розвалу Радянського Союзу вважає "небажання слов'янської України продовжувати жити в режимі домінування слов'янської Росії".

Віднині Україна після тривалого періоду перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, коли вона могла дивитися на світ лише крізь "московські окуляри", почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписанням Україною на початку 1992 р. гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами. Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

      Наведені факти, і не лише вони, свідчать про наявність глобальних трансформацій. За цих умов варто звернути увагу й на те, що у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту і світу відбувається еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів. Головним принципом змін можна назвати демонтаж конфронтаційних підходів і рецидивів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. покликане було стати етапним періодом, який визначить розвиток Європейського континенту на роки й десятиріччя вперед. За всієї невизначеності майбутнього, з твердим переконанням слід наголосити, що Європа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку. Нині закладаються підвалини тих нових відносин, того становища, яке стане визначальним, якщо не вирішальним, для майбутньої долі континенту.

Суттєвими в цей час поряд з іншими стають власні геополітичні чинники новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. Складові нового геополітичного становища та оточення стають для цього кола країн інструментом пошуку й забезпечення національних інтересів.

Новим і природним явищем геополітичного становища Європи постала об'єднана Німеччина. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центральне і східноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як жаданого партнера та вагомий чинник міжнародної політики. Водночас голос ФРН у ЄС на "східному напрямі" — це те, що вирізняє позицію Бонна в європейській спільноті.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та новоявлених країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які відкрили б нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х рр. повернулися до природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносин були геополітичні фактори — територія, матеріальні ресурси, національна структура населення, а також національно-релігійні характеристики, що діяли протягом багатьох століть. Саме вони стали обґрунтуванням національних інтересів, коаліційних і військово-політичних союзів тощо.

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу Стратегічна мета нашої країни полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За умов збереження багатовекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір обумовлюється не сьогоденною кон'юнктурою, а національними інтересами. Об'єднана Європа вже перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з "невизначеністю" і "непередбачуваністю" України.

Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси України, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки вже не е визначальними для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, вона детермінована як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади.

Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкретно-історичні питання безпеки мають безпосереднє відношення до трансформацій у значно ширших масштабах, аніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом і взаємодія їх у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступала Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були: проміжним простором, "санітарним кордоном" або сферою подіту впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політична сила не висуває територіальних претензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з більшістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чинився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджувалися, щоб "парасолька НАТО" прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рішення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралельно з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні міністри всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на самміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності

кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала "ядерного менталітету" СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документів нашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки:

• Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.
• Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.
• Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного порядку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин відмінності.

Україна в системі глобальних економічних відносин

Експортна орієнтація економіки України зумовлює високу залежність від кон’юнктури на головних товарних ринках збуту її продукції.

Географічна структура торгівлі товарами характеризується значним переважанням питомої ваги країн СНД та ЄС. Головними торговельними партнерами є: Росія, Білорусь, Казахстан, Німеччина, Польща, Італія, Угорщина, Китай, Туреччина, Індія.

Серед регіонів України найбільші обсяги торгівлі товарами припадають на м. Київ та Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Полтавську й Миколаївську області. (Поясніть чому.)

Географія зовнішньої торгівлі України тісно пов’язана з її товарною структурою. У 2000-і роки намітилась тенденція до підвищення частки сировини й напівфабрикатів у вітчизняних поставках за кордон .Переважно продукцію машинобудування постачають до країн СНД, тоді як до ЄС вивозять вироби з чорних металів та мінеральну й аграрну сировину. В цілому в експорті України та її випуску товарної продукції сировина є основною продукцією При цьому Україна лише для окремих своїх країн-сусідів є важливим зовнішньоторговельним партнером

Третину товарів, які експортує Україна, становлять чорні метали й вироби з них. Серед мінеральних продуктів переважають руди чорних металів та продукти нафтопереробки. Серед сільськогосподарських — зернові культури і насіння олійних рослин. Харчова продукція в експорті представлена переважно олією. У групі хімічної промисловості чільне місце посідають азотні добрива та інша продукція неорганічної хімії.

Товарна структура українського імпорту характеризується значними обсягами мінеральних продуктів — понад третину. Передусім, це природний газ і сира нафта. У групі «машини й обладнання» переважає енергетичне обладнання й електричні машини. В імпорті транспортних засобів головну роль відіграють автомобілі. Імпорт продукції хімічної промисловості представлений здебільшого фармацевтикою, пластмасами й полімерними матеріалами.

Структура торгівлі послугами характеризується значною перевагою транспортних послуг в експорті. Це пояснюється транзитним положенням України. Найважливіші транс’європейські трубопроводи, по яких з Росії постачають нафту і природний газ до країн Європи, проходять по території України (табл. 12). Тому у структурі транспортних послуг на трубопровідний транспорт припадає 43 %, на залізничний транспорт — 19 %, морський — 16%, повітряний — 15%. На інші види транспорту, у т. ч. на автомобільний, припадає лише 7 % усіх транспортних послуг.

Останнім часом помітного розвитку набули послуги у сфері ІТ-технологій. У структурі імпорту послуг виділяють фінансові послуги.

Прямі іноземні інвестиції в Україну переважно надходять з офшорів Кіпру та з великих країн Європи. Значну їхню частину становлять інвестиції ТНК, які створюють у нашій державі свої виробничі та збутові підрозділи. З України експортують капітал у незначних порівняно з обсягом залучених коштів обсягах. Переважно його вкладають у придбання нерухомості.

ВЕЛИКІ ТНК В УКРАЇНІ переважно представлені збутовими підрозділами, які контролюють продаж своїх товарів на вітчизняному ринку. Лише у 2000-і роки розпочався процес створення у державі численних виробничих підрозділів глобальних ТНК. Передусім це складальні підприємства машинобудування з випуску нескладних виробів та компонентів, а також підприємства переробної ланки АПК і добування окремих видів корисних копалин. Серед вітчизняних компаній найбільшою за вартістю виробництва на іноземних філіях є «Систем Кепітал Менеджмент». До його складу входять виробничі підрозділи у країнах ЄС, Великій Британії і США, а збутова мережа розміщена у всіх великих країнах-споживачах прокату чорних металів.

Особливо велике значення в економіці України мають глобальні ТНК, які встановили контроль над виробництвом та збутом готової продукції у різних видах економічної діяльності.

Дізнайтеся більше

Найбільший експортер кам’яного вугілля з України «ДТЕК» — 1,3 млн т (2016 р.).

Найсильніші позиції ТНК у фінансовій діяльності, бізнес-послугах і переробній промисловості. В останній переважають ТНК зі штаб-квартирами у США Підвид економічної діяльності «Філіпп Моріс»

Виробництво рослинної олії- «ВіОйл» «Нестле»

Виробництво кондитерських виробів «Нестле»

Виробництво напоїв «Кока-Кола», «Пепсі»

Виробництво автомобілів «Тойота»

Виробництво хімічної продукції «Проктер&Гембл»

Залучення України у глобальні виробничі і збутові ланцюги ТНК дає змогу впровадити новітні стандарти виробництва та оновити виробничі потужності. Позитивним є впровадження нових систем менеджменту та контролю якості випущеної продукції. ТНК зацікавлені у розміщені своїх філій в Україні з огляду на її доволі значний внутрішній ринок збуту, наявність кваліфікованої дешевшої, ніж в інших країнах Європи, робочої сили, сусідство з ЄС.

УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ має дуже відмінний прояв. З одного боку, впровадження норм, правил і стандартів ЄС у виробництво та сферу послуг держави сприятиме посиленню її конкурентних позицій на світовому ринку, а впровадження режиму вільної торгівлі дасть змогу збільшити поставки за кордон. З іншого боку, численні винятки та наявність жорстких квот на головні товари сучасного експорту України до ЄС не дають можливість компенсувати втрати ринку країн Євразійського економічного співтовариства. Різка відмінність у технічних стандартах та наявність впливових професійних об’єднань і великих європейських корпорацій унеможливлює доступ конкурентоспроможної вітчизняної машинобудівної продукції на ринки ЄС (наприклад, у сфері літакобудування).

ЄС насамперед зацікавлений у розширенні власного ринку збуту своїх товарів в Україні. Важливе місце держави у структурі політики безпеки ЄС з розбудови Східного партнерства. ЄС є одним з головних надавачів фінансової допомоги у формі кредитів урядові України. Важливе місце посідають програми транскордонної співпраці та реалізації політики у сфері імміграції та безпеки кордонів. Впровадження в Україні норм і правил єдиного законодавства ЄС дасть змогу адаптувати економіку нашої держави до умов функціонування у межах цього міждержавного інтеграційного об’єднання. Як свідчить досвід інших країн Європи, цей процес триває не один рік та потребує зусиль з боку органів влади та суспільства з послідовної реалізації євроінтеграційної політики.

МІСЦЕ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ. Політика сталого розвитку ставить на меті створення таких умов сучасного розвитку, які не загрожували б нормальному життю прийдешніх поколінь. Україна від самого початку долучилась до відповідних світових переговорних процесів. Здійснюються заходи з енергозбереження, впроваджуються міжнародні екологічні стандарти виробництва та якості праці. Особливо вагомі успіхи у цій сфері є у чорній металургії України. Введено в експлуатацію різні установки з уловлення шкідливих викидів в атмосферу.

Останнім часом у рамках політики сталого розвитку в Україні посилену увагу приділяють впровадженню суворіших стандартів до викидів автотранспорту. Введено обмеження щодо переміщення важких вантажних автомобілів у день та посилено вимоги до перевезення небезпечних вантажів. Упроваджено відповідні нормативи ЄС щодо нових автомобілів, що виробляють чи імпортують в Україні.

СТИСЛО ПРО ГОЛОВНЕ

• Україна має експортноорієнтовану економіку, яка сильно залежить від збуту головних товарів на відповідних іноземних ринках.

• Більшість зовнішньоекономічних відносин держави зосереджено у межах Європи. Зросло значення Китаю у торгівлі товарами.

• Україна визначила європейську інтеграцію головним пріоритетом свого розвитку.

• Більшість ТНК, що діють в Україні, входять до числа провідних глобальних компаній, які створили на її території свої збутові та виробничі підрозділи.